header_logo

Содержание / 2011 / Оружие и охота №2


Хитромудра кумася



Володимир ПРАЦЮК

У народі багато існує розповідей та казок про витівки лисиць. Але тому, хто з ними зустрічався віч-на-віч, то вони вже не здаються такими витівниками. Іноді приходиться задумуватись: як вони до того додумались. Лисиць часто порівнюють з хитрими жінками. Та буває так, що лисиця утне такого, що не всяка жінка може до того додуматись. Невже вона може мислити? Розповім кілька прикладів, свідком яких я був сам.

В радгоспі зібрався хор на чергову репетицію, і всі регочуть з розповіді однієї учасниці хору. Знаючи, що я сам мисливець, вони розповіли мені про те, що вони сміються з двох мисливців, які хотіли вполювати неживу лисицю. Жінка працювала птичницею на птахофермі. Чую, — говорить вона, — щось кури в курятнику підняли галас, що на все подвір'я чути. Я закрила дверці, через які вони виходять у двір, а сама через дверці зайшла в курятник. Гамір трохи стих, і я побачила у куті лисицю. Ну, — думаю — я ж їй нічого сама не можу зробити. Закрила двері і послала дівчину, щоб вона покликала наших мисливців, щоб вони прийшли і встрелили її. Дівчинка повернулась і сказала, що вони скоро прийдуть. Та це "скоро" виявилось доволі довгим. Поки в курятнику шум затих, то я ще чекала, але скоро кури знову підняли лемент. Тоді я взяла вила і зайшла в курятник. Лисиця знову ганялась за курми… Ну я і вдарила її вилами, вона перекинулась і лежить нерухомо. Я закрила курятник і чекаю далі на мисливців. Нескоро приходять і вони. Ну а що було далі — хай вони самі розкажуть вам. От бригадир мисливців і говорить:

— Прийшли ми з Анатолієм на курник. Ну де ж та лисиця? — вона повела нас в курятник і показує — Ось вона.

— Так вона ж дохла.

— Та ні, то я її вилами огріла, вона й перекинулась. Ви ж так довго не приходили.

— То ми ж не знали, що таке полювання буде. Треба ж було приготувати набої, бо зараз же не сезон, у нас і набоїв не було.

— Ну гаразд, куме, — встряє другий мисливець в розмову, — бери її і вилазь он на ваду каналу і підкинь. Я попробую "в льот" її встрелити.

Взяв бригадир лисицю за задні лапи і поніс до вади, яка була майже рядом з курятником. Виліз на ваду.

— Ну, куме, давай.

Кум зробив замах, щоб підкинути її вверх, а вона як стрепенеться, кум більше всього з переляку сів на те місце, звідкіля ноги ростуть, а лисиця перескочила канал і по ту сторону вади (вада — плити, якими обкладений канал (прим. автора) побігла в степ. Поки той другий мисливець виліз на ваду, то лисиця була вже далеко і стріляти було марно.

— Та то Ви, куме, дуже багато адреналіну випустили, бо запах аж до курника дійшов.

Отак лисиця зберегла двом мисливцям набої.

***

Єгер мисливського угіддя ім. Остапа Вишні щось порався у себе в дворі. Під'їхав до воріт верхом на коняці його кум та й каже:

— Куме, обдери мені лисицю, ти ж мисливець. Буде бабі на шапку.

— Можна таке діло зробити, тільки ти ж знаєш, це буде коштувати… і я натуроплатою беру.

— Я зрозумів. Бутилка буде.

Кум відв'язав лисицю, кинув її у двір через ворота і поїхав оглядати участок, де працював лісником.

Єгер взяв ту лисицю, підв'язав до обдиркоса і зняв шкіру. А коли шкіру зняв, то сам здивувався: як же він її вбив, що ніде жодної пробоїни не видно. Він так і лишив і шкіру, і тушку висіти на обдиркосі до приїзду лісника. Увечері приїхав лісник.

— Ти скажи мені, куме, як ти її встрелив, що ні однієї пробоїни я не знайшов.

— А я в неї і не стріляв, бо я рушницю взяв і поїхав, а патронташ забув дома. Не встиг углибитися в ліс, як коняка задніми ногами вдарила лисицю. Я тільки тоді її і побачив. Ну я зліз з коня, взяв її за задні лапи та головою об дерево добавив ще, і привіз до тебе. А чому вона так близько до коня підійшла, то я й сам не знаю.

— Е, куме, тут щось підозріле.

Так куми побесідували і вирішили відвезти лисицю в ветлікарню на аналіз. Аналіз показав, що вона скажена.

Так два куми і бідний кінь обрекли себе на довгий період лікування від сказу.

***

Серпень місяць. Початок полювання на водоплаваючу дичину, а я у Києві на семінарі. На відкриття полювання я не попав, приїхав пізніше. На другу неділю кого не запитаю — не їдуть. Кажуть, що дичини зовсім нема, тому і не хотять їхати. Але ж полювання — це така справа, що один раз може нічого не бути, а в другий раз і повезе. Я вирішив їхати. Сказав я своєму вірному другу по мисливству пойнтеру Ері: "Поїдемо". А їй більше нічого і не треба, раз вона почула слово "їдемо", то вже її ні ковбасою, ніякими прянощами не забавиш. Вийшли ми з дому зарані, бо треба було продивитись мотор "Вихорь", якого я не заводив уже більше півроку. На щастя мотор завівся з півоберту і ми з Ерою поїхали. Як завжди приїхали на те місце, де колись стояла хата Баюри, а тепер те місце називають тирлом, де збираються мисливці. Нема вже і тієї плити, де колись юшку варили, вже й верба давня засохла. Так дивлюсь на ті місця і згадую, що там була плита, біля неї стояв невеликий столик, за яким, коли вже юшку подадуть на великий стіл, то за ним любив сидіти з олівцем в руках Остап Вишня. Та власне вже й самої хати Баюри нема. На тім місці залишилась лише яма, з якої брали щебінь на будівництво. Тепер вона заросла високими бур'янами...

Так сиджу я в одних плавках на носі лодки і пригадую недалеке минуле і чекаю, поки хтось з мисливців приїде, бо вже і пообідати не мішало б. В мене є що їсти, і стопка знайдеться, та самому до себе чокатись якось незручно, от і чекаю напарника. Коли якось водночас на деревах, що ростуть поруч з тією ямою, де стояв будинок, з'явились сороки і ворони і підняли несамовитий гамір. Я послав Еру вперед, на гору, і вона потягла стойку, — значить, щось там є. Я піднімаюсь до неї, і мені зверху видно, як в оцих бур'янах пробирається лисиця. Направляється до виходу. Туди побігли і ми з Ерою. І коли лисиця вийшла на рівне місце, де вже не було тих високих бур'янів, Ера порівнялася з нею, а вона скавульнула, ніби щось укусило її, і перекинулась, мов би хтось встрелив її. В цей час я був метрів за п'ять від неї. Підійшов, взяв за огривок, підняв. Ніякої ознаки життя. Опустив на землю — лежить. Я знову підняв і знову опустив. Те ж саме. Таке враження, ніби хтось в торбину накидав кісток. Тоді в мене явилась думка: а що ти будеш робити у воді? Зайшов я у воду вище колін і відпустив її — пливе. А, — думаю — так ти жива. Беру за загривок, виніс до лодки, кинув — знову мертва. Ну тепер-то я знаю, що ти жива. Я взяв її на ошийник від Ери, поводок прив'язав до лодки, і тільки повернувся, щоб випити води — чую, щось лодку смикнуло. Дивлюсь, а вона вже натягла поводок і гризе його. І аж тут у мене щось біля пупа затремтіло, і я подумав: невже і мене жде така ж участь, як тих кумів і коня. Та я помітив, що біля дороги лежить ящик з-під помідор, якраз возили їх на заготівельний пункт. Я взяв того ящика, посадив лисицю на ніс лодки, накрив ящиком і прив'язав той ящик дротом до лодки. Тим часом приїхав мисливець з ближнього села. Ми пообідали. Поведінка лисиці була нормальною. І вона кусок хліба з'їла, і від ковбаси не відмовилась. Так з нею я і на номер поїхав. Вночі вона і підвивала, і гавкала. А коли я приїхав додому, то так, в тому ящику я і відніс її Сатурновичу — це був мій сусід, заводчик фокстер'єрів. У нього в дворі були спеціально зроблені нори для натаски собак, і вона йому послужила.

***

А можна на лисиці і самому погоріти. Хочу розповісти молодим мисливцям, щоб і з ними такого не трапилось. Домовився я з товаришем, який мав своє авто, поїхати на полювання. Село, куди ми збирались їхати, всього за 25 кілометрів від міста, і його батько є бригадиром місцевих мисливців. Це був кінець листопада. Дружині я сказав, що їду за лисицею для невістки. Якраз була мода на шапки з лисиць і невістка дуже просила, щоб я убив для неї лисицю. В той день пощастило нам обом: і він, і я вбили по зайцю і по лисиці. На мене набіг здоровий, красивий лисовин. Ми попросили пробачення у місцевих мисливців за те, що до кінця дня ми не можемо бути з ними, бо нам ще треба їхати в місто. Так в обід ми оказались на подвір'ї батька мого товариша. Я запропонував йому лисиць обдерти тут на місці, щоб дома не шукати, куди подіти її тушу. А так по дорозі ми викинемо їх десь у лісопосадці і все буде гаразд. Так і зробили. Тільки він шкіру своєї лисиці вкинув у багажник, а я акуратно скрутив шкіру свого лисовина, замотав її в газету, положив у пакет і з пакетом в рюкзак, до зайця. Увечері дома обдер зайця, а шкіру лисиці так і залишив у рюкзаку.

Дзвоню невістці:

— Вітаю тебе з днем народження! — у неї в цей день був день народження. — Дарую тобі лисовина.

— А що це таке? — запитує вона.

— Ну що таке лисиця, ти знаєш? А лисовин — це її чоловік.

Вона від радощів затанцювала і щиро дякувала. А ранком я подзвонив товаришеві, який міг вичинити шкіру, відніс її йому. Він пообіцяв мені через три дні зробити. Але коли я повернувся додому, мені тут же подзвонив телефон і товариш, який взявся чинити шкіру, запитує: "Де ти знайшов цю шкіру? Прийди подивись сам, що з нею діється". Коли я прийшов, він показав мені намочену шкіру, яку перед закладкою в хімікати треба випрати, а в неї облазе шерсть. І коли ми почали серйозно аналізувати, що трапилось, то вияснилось, що я сам у цьому винен: треба було після того, як зняв шкіру, розстелити її, дати охолоти або міцно посолити. А я замотав у газету, поклав в пакет та ще й в рюкзак, вона підпарилась і тому шерсть вилазить. Таким чином шкіра прийшла в негідність. Довелось її викинути.

Ну шкіра шкірою, а совість совістю. Тому я прийшов до мисливця, в якого була вичинена шкіра, заплатив йому по тім часі солідну суму і своєчасно вислав її невістці. Добре те, що добре закінчується.

Нова Каховка, Січень 2011