header_logo

Содержание / 2002 / Оружие и охота №6


Клинкова зброя Київської Русі

История оружия

Меч – холодна ручна зброя у вигляді, як правило, двосічного довгого ножа з рукояткою. Основна бойова функція меча – рубляча, хоча йому і намагалися надавати і колючої, і ріжучої. У переказах і легендах він виступає як свого роду "національна" руська зброя і символ воїнства. Меч був на озброєнні у піхоти і у кінноти.На території Київської Русі знайдено більше 100 так званих каролінзьких мечів (кінець ІХ – перша половина XI ст.ст.) і 75 так званих романських мечів (друга половина XI – XIV ст.ст.). Меч був рідкісною і коштовною зброєю. Володіти ним могли собі дозволити лише заможні воїни.

Конструктивно меч складається з широкої, гострої з двох сторін, досить важкої смуги-клинка та короткого руків'я (трена, крижа). Частини руків'я називалися ябло, черен і огниво (гард, поперечне залізко або дужка крижа). З Х ст. мечі за західними зразками починають кувати і руські ковалі. При цьому використовувалося п'ять різних конструктивних схем, основна з яких – наварювання сталевого леза на основу клинка. Майже кожний меч було позначено підписами і знаками, вивчення яких дало початок новій науці – клинковій епіграфіці.

За класифікацією (залежно від руків'я та перехрестя) усі мечі поділяються на декілька десятків типів. Зазвичай меч носили у піхвах з дерева, металу, шкіри тощо. За допомогою двох кілець біля устя меч підвішувався іноді до пояса, а частіше до перев'язку, що надівався через ліве плече.

Довжина меча складала 80-105 см, ширина клинка – 4-6 см, товщина середньої частини леза коливалася від 2,5 до 6 мм, а вага – від 1 до 1,5 кг. Мечі були гострими і гнучкими (мікротвердість сталі до 800 од. по Віккерсу). За оснащенням різними типами мечів військо Київської Русі не поступалося арміям головних європейських країн.

Палаш – рублячо-колюча довгоклинкова зброя з прямим клинком півторабічного заточення (рідше двосічним або однолезовим) широким до кінця і зі складним ефесом, який поєднує у собі якості меча і шаблі. Для швидких скороминущих маневрених боїв зброя такого типу як меч була непридатна. Була необхідна легша, зручніша зброя з широким діапазоном робочої частини леза. Полегшення клинка було досягнуто за рахунок відмови від другого, що став непотрібним в умовах швидкоплинного бою, леза. Вершники ледь встигали завдати декілька ударів, на відміну від довготривалої піхотної січі, де зброя піддавалася довшим і інтенсивнішим механічним навантаженням і швидше виходила з ладу. Пошуки підвищення ефективності працюючої зони привели до зміни форми рукоятки: нахилу в бік рублячої частини. У руських дружинників однолезова шабля-меч з’явилася в кінці X – на початку XI ст.ст., а можливо й раніше. Цей палаш був довжиною 92 см, з загостреним кінцем. Один його край був гострий, другий – тупий, вкритий інкрустацією, кінець був двосічним.

Будова палаша майже аналогічна будові меча. Для захисту руки були мідні дужки, а смуга іноді з єлманню. Клинок палаша мав специфічний переріз. Руків’я клинка – несуча частина палаша, призначена для фехтування. Клинок палаша складається з ряду елементів. Лезо клинка – ріжучий гострий край клинка. Вістря клинка – колючий кінець клинка. Смуга клинка – тіло клинка, без вістря і боків. Ребро клинка – сторона клинка, що вивищується по центру смуги. Дол клинка – жолобок, що проходить по центру клинка до вістря. Грань клинка – поверхня смуги, обмежена боками. Спинка клинка – металевий язичок, що спускається по лезу від перехрестя. Руків’я палаша також має ряд конструктивних елементів. Черен (хвостовик) руків’я – стержень, суцільнокований з клинком, що служить основою рукоятки. Обкладка руків’я – дерев’яна або кістяна оправа, в яку вставлявся черен. Заклепки руків’я – цвяхоподібні кріплення з головкою, що прикріплювали обкладку до черена. Перехрестя руків’я – обмежувач, який уберігає долоню від пошкодження при фехтуванні. Навершшя руків’я – обмежувач для запобігання втрати зброї при фехтуванні і міцності хвата руків’я долонею.

Носився палаш аналогічно мечу. Звичайно він підвішувався до пояса або сідла з лівого боку під коліном. Для зберігання і носіння палаша були призначені піхви – футляр, до якого вкладався палаш.

Коефіцієнт корисної дії палаша – 65-70%, довжина клинка – 480-910 мм, довжина черенків руків’я – 60-200 мм.

Шабля – однолезовий прямий або вигнутий клинок зі скошеним у бік леза руків'ям, один з найдосконаліших видів холодної зброї, найрозповсюдженіша зброя вершників. З двох типів мечів, які з'явилися на теренах Київської Русі, прямого (норманського) і кривого – шаблі (східного), останній отримав перевагу і невдовзі остаточно витіснив перший. Одним з найдавніших екземплярів шаблі у Східній Європі є перещепинська шабля – меч другої половини VII ст.

Як засіб ураження шабля має такі особливі властивості. Завдяки вигину своєї смуги і нахилу руків'я для шаблі характерна рублячо-ріжуча дія. Її удар має круговий характер, він виходить ковзкий і охоплює більшу поверхню тіла. Слабкий вигин довгої шаблі давав можливість колоти противника. Шабля складалася зі смуги і руків'я –"крижа". До складу крижа входили огниво, черен і набалдашник, у який крізь невеликий отвір продівався темляк. Для надання удару більшої сили пізніше смуга виготовлялася внизу з розширенням або елманню і мала дол на плоских сторонах або голоменях. Гостра сторона шаблі називалася лезом, а тупа – тиллям. Носилася шабля прив'язаною до пояса або на плечовому перев'язку з допомогою двох скоб або кілець, скріплених з піхвами. Піхви виготовлялися з дерева або металу, середина піхов теж була дерев'яною і клинок розміщувався у них як у жолобку, так що лезо не терлося і добре зберігалося.

Виробництво шабель було аналогічне виготовленню мечів. Деякі екземпляри руських шабель увійшли в історію і стали реліквією як видатні вироби збройового ремесла. Тактико-технічні характеристики шабель не постійні, та в цілому це: довжина порядком 1,2 м (клинок – до 100 см), ширина – 3-3,7 см, нахил стержня руків'я до леза – 5-8°, двосічна третина або чверть нижньої частини клинка, кривизна смуги – 3-4,5 см, вага без піхов – 0,9-1,1 кг.

У Західній Європі основним видом холодної зброї був меч, у Київській Русі поряд з мечем застосовувалася і шабля, що позначалося відповідним чином на тактиці дій, розвиткові бойових порядків, загальному рівні розвитку військової справи.

Ніж – найпопулярніший, найстародавніший тип короткої клинкової зброї ближнього бою. Сьогодні це, напевно, єдина зброя, успадкована ще від доісторичних предків, яка знаходиться на озброєнні будь-якої армії світу. Великими бойовими ножами типу скрамасакса билися давні слов'яни, використовуючи їх як допоміжну, додаткову зброю з ріжучо-колючою функцією. На Русі ніж дуже шанували і вважали символом чоловічої гідності.

Завдяки своїм універсальним функціям ніж використовувався як бойове і як господарське знаряддя. До основних типів ножів руського воїна належать ножі: захалявний, підсайдашний, поясний та тесак. Носились вони за халявою чобота, на поясі або спеціальній портупеї у спеціальних піхвах, виготовлених з різних матеріалів (металу, дерева, шкіри, кістки тощо).

Розмаїття типів ножів зумовило і різноманітність їх будови і виготовлення. У загальному вигляді ніж – це оброблена відповідним чином смуга металу, що складається з клинка і хвостовика. На клинку розрізняють лезо, п'яту, обух, вістря, доли і ребра жорсткості. Руків'я ножів часто прикрашалися. Виготовлялися ножі з використанням технологічних прийомів: зварювання клинка з пакетного металу зі сталевою смугою всередині; наварювання на залізну основу клинка сталевого леза; комбінованого зварювання з виготовленням візерунчастого обуха; цементації залізного клинка; суцільносталеві ножі; суцільнозалізні ножі. Деякі ножі часів Київської Русі є справжніми витворами мистецтва. У бою ніж використовувався і для метання, виступаючи як метальна зброя.

Кинджал – холодна колючо-рубляча зброя з коротким прямим або вигнутим, одно- або дволезвовим клинком і руків'ям. Як зброя кинджал з'явився раніше ножа. До сучасної української армії кинджал конструктивно дійшов у вигляді знімного клинкового штика для стрілецької зброї. Застосовувався він у Київській Русі як допоміжний засіб рукопашного бою. Був звичайним озброєнням кочівників Східної Європи, хоча у маневреному кавалерійському бою ефективно використовувати кинджал було практично неможливо, тому у кочівників розповсюдження цей вид зброї не набув. Для руського дружинника, як і для кочівника, кинджал був перш за все свідченням високого соціального стану воїна. Колір китиці на темляці визначав ранг його володаря.

Конструктивно кинджал складається з короткого клинка і рукоятки.

Кинджалами володіли окремі особи – військові вожді, найбільш удачливі воїни тощо. Кинджал зазвичай носили у піхвах, заткнутим за пояс спереду або ззаду, на поясі, на перев'язку або навіть на шиї як амулет. Можна було носити його і заткнутим за щит із внутрішнього боку. Поряд з мечем кинджал являв собою велику цінність, піхви іноді оздоблювалися дорогоцінними та напівдорогоцінними каменями.

Кинджал використовувався як засіб поразки броньованого противника у тісному бою. Мечем важко було розрубати добірну броню, а укол легше досягав мети. Цю ж функцію виконували кинджали з подовжено-трикутним лезом. Не бажаючи здаватися в полон, руські воїни іноді використовували кинджал для того, щоб позбавити себе життя. Характерною ознакою високого рівня озброєння війська часів Київської Русі постає наявність у арсеналі тогочасних дружинників зразків майстерно виготовленої та надійної не тільки рублячо-колючої, але й ударної, метальної, запалювальної зброї та отруйних речовин, зброї ополчення. Про найбільш цікаві і гідні уваги зразки цієї зброї у відповідному історичному контексті та їхні характеристики йтиме мова у подальших публікаціях.