header_logo

Содержание / 2002 / Оружие и охота №7


Давні тваринні культи



Людина формувала свій духовний світ, ідучи шляхом пізнання і спостереження зовнішньої природи, світу тварин, який тоді розуміла краще, ніж саму себе. Як пізнання, так і виправи в полюванні були для первісної людини магічним актом – священним і разом з тим утилітарним. Люди вірили в його негайний практичний результат.Вбиваючи глиняного звіра, вірили, що у такий спосіб зможуть оволодіти його живим "двійником". Надягаючи на себе звірині маски і виконуючи "танець буйволів", наші пращури вважали, що ці дії слугуватимуть закликом і приваблюватимуть буйволів у їхні краї. Зображуючи кобилу із великим животом, намагалися вплинути на приплід коней. Навіть у самих зображеннях звірів людиною помітне ставлення до тварини не просто як до здобичі, джерела харчування, а відчувається захоплення її силою, пошана до неї як до покровителя роду. Первісне мистецтво тісно пов'язане з магічними обрядами, які справляли в культових приміщеннях або святилищах, зокрема, з мисливською магією.

Кожне плем'я мало своїх священних предків, що найчастіше ототожнювалися з певними тваринами. Така система вірувань отримала назву "тотемізму". Тотемізм (від північно-американського "от-тотем" – його рід) – віра в існування прабатька окремого роду людини – певної рослини, тварини тощо.

Але тотем – це не просто тварина, а божественна тварина, щось середнє між демоном, людиною і твариною. Реальні тварини зовсім не були богами, проте в них містично був присутній тотем. У тотемах люди вбачали покровителів роду і племені, захисників і заступників у розв’язанні всіх конфліктів.

У розвиненій формі тотемізм існував у північноамериканських індіанців. Усі тварини вважалися братами і сестрами людей, і тому свої родові колективи первісні мисливці називали їхніми іменами. Наприклад, північноамериканські індіанці з племені журавля (оджибве) у ХVІІІ ст. мали п’ять родових колективів, які носили назви журавля, сома, гагари, ведмедя та ін. А в Австралії наприкінці ХVІІІ – поч. XIX ст.ст. європейців дуже дивувало, що на запитання "Хто ти такий?" абориген відповідав: "Я – кенгуру" або "Я – личинка комахи". Цими відповідями вони підтримували свій начебто кровний зв’язок з власними тотемами. Спочатку як тотему поклонялися тільки тварині, і до того ж тій, яка була об’єктом полювання. Пізніше (із збільшенням людських колективів) родинні відносини поширилися на решту тварин, а в окремих народів ще й на рослини й природні фактори. Наприклад, у австралійців такими тотемами були собака дінго, водяна лілія, сливове дерево, великий камінь, гарячий вітер, дощ, сонце тощо.

Специфічними соціальними передумовами виникнення тотемізму було виникнення родового ладу і полювання як основного виду трудової діяльності. Разом з виникненням родового ладу з’явилася і залежність кожного члена суспільства від колективу родичів, оскільки тільки від них первсіна людина могла отримати допомогу і заступництво. А в умовах, коли полювання було головним видом трудової діяльності, первісна людина досить сильно відчувала свою залежність від тварин.

Характерними рисами тотемізму було, передусім, виділення як головних об'єктів поклоніння тотемічних духів, тобто двійників тотемів. Бо не самі тотеми, а їхні двійники були головним об'єктом поклоніння в цій релігійній системі. Тотемам поклонялись настільки, наскільки вони були вмістилищем тотемних духів. Таке поклоніння виявлялося через молитви (прохання), танці, табу (заборони), жертвоприношення, виготовлення і вшанування зображень тотемів, тотемістські свята. Особливим способом поклоніння були обряди уподібнення тотему. Під уподібненням малося на увазі прагнення зовні бути схожим на тотема бодай однією якоюсь рисою. Так, окремі жителі Африки, намагаючись бути схожими на антилопу чи зебру, вибивали собі передні зуби.

Особливо великого поширення в ті давні часи набув культ ведмедя, насамперед печерного, – звіра, перемога над яким забезпечувала мисливця не тільки продуктами харчування, а й житлом у печерах, де мешкав цей хижак. Для проведення власне обрядового дійства часто виготовляли "макет тварини", залишаючи натуральною тільки голову як головну частину тіла. До складеної кам’яної основи (чи виліпленої з глини), яка являла собою щось подібне на тулуб-фундамент, приєднували справжню голову та накривали шкірою. Під час обряду у цю "скульптуру" кидали глиняними кульками, імітуючи вбивство тварини.

Надзвичайно поширеними були тотемічні символи – чуринги, з якими пов’язані численні уявлення про природне середовище та життя людського супільства, зокрема в аборигенів Австралії. Чуринга уособлювала тіло тотема і водночас – все тіло її власника або ж якусь його частину. Виготовлена вона була з видовженого плаского каменю або шматка дерева, вкритого орнаментом і змащеного жиром. Сам орнамент являв собою реалістичні або схематичні зображення тотемічних пращурів – змій, черепах, риб, птахів, звірів, рослин. Під час обрядів тотемічні символи використовувалися по-різному: їх тримали в руках, клали на землю або ж і встромляли, наче кілок. Деякі чуринги мали на кінці отвір, до якого прив'язували шнур. Коли під час обрядової церемонії таке знаряддя, тримаючи за шнур, обертали над головою, лунав специфічний звук, через який чуринга і отримала у просторіччі свою другу назву –"гуділка". Чуринга вважалася зосередженням зародків людей, тварин, рослин, каміння, явищ природи. Оживити ці зародки можна було шляхом здійснення певних обрядів. Так, чурингу натирали жиром і вохрою, а навколо неї виспівували пісень та виголошували ритуальні заклинання. Вважалося, що після цього тотем примусить зародки вийти з чуринги, до якої вони повернуться, скінчивши свій життєвий шлях. Виконуючи обряд із чурингою, абориген залучався до героїчних діянь тотема, ототожнюючись із ним і переймаючи його могутність. Таким чином, чуринга сприймалася як найвищий символ єднання людини, суспільства й природи, а також величного поєднання минулого й сучасного. Певні чуринги могли призначатися для виконання лише деяких обрядів, інші – вважалися універсальними. Зберігалися ці обрядові знаряддя у спеціальному сховищі, куди стороннім, невтаємниченим і жінкам заборонялося входити під загрозою смерті. Жінкам не дозволялося навіть бачити свою чурингу, а хлопчик ставав її власником лише після ініціації. Верховними зберігачами колективних чуринг були зазвичай старійшини. Дорослий чоловік міг тримати свою чурингу при собі.

Цікавим є той факт, що тотемам поклонялися, але їх же вбивали і з'їдали. І, за переконанням первісних мисливців, одне не заважало іншому. Важливим було вбити і з'їсти таку тварину за всіма правилами, тобто так, щоб не нашкодити духові. Так індіайці-шевенеза (Канада) ще на початку XX ст. виконували такі процедури над тілом забитого "родича" оленя: ставили перед мордою забитого посуд з їжею, танцювали мисливський танець, пестили його тіло, дякували оленю за те, що він дав себе забити, просили вибачення і бажали щастя духу оленя в країні померлих.

Тотемізм увійшов як невід’ємний елемент у всі сучасні релігії. Особливо відчутним є його вплив в індуїзмі, де багато тварин вшановуються як священні. Найпочесніше місце серед усіх шанованих тварин у індусів займає корова. Сліди тотемізму також чітко простежуються в християнстві. Святий дух зображується у вигляді голуба, а Христа часто називають агнцем, тобто ягням. Від обряду ритуального з'їдання тотема бере початок християнське таїнство причащання, під час якого віруючі під виглядом печеного тіста і вина "з'їдають тіло і п'ють кров бога" (тобто свого священного предка).

Окрім тотемічних, були поширені й інші тваринні культи, пов'язані з релігійними віруваннями. Яскраво "звіроподібна релігія" прослідковується у Стародавньому Єгипті. Пантеон єгипетських богів надзвичайно великий – їхній культ бере витоки із первісних часів, коли теж поклонялися тотему – звіру, покровителю племені. Божества єгиптян звіроликі: покровитель померлих Анубіс – з головою шакала, бог мудрості і письма Тот – павіан, богиня війни Сохмет – з лев'ячою головою. Також в Єгипті найважливішою символічною твариною був священний бик із Мемфіса – Апіс. Взагалі бик був стародавнім символом матеріального світу, землі, тваринної природи людини, а окрім того – жертовною твариною в давніх містеріях. Тварини ці вважалися священними, їх утримували при храмах, надавали всілякі почесті, а після смерті бальзамували і ховали в саркофагах. До наших днів збереглися цілі кладовища священних биків, баранів, кішок, навіть крокодилів. Священною твариною багатьох народів була кішка. Зокрема в тих же єгиптян був найраніше поширений культ кішки – символу богині Баст. Для жерців кішка була уособленням магнетичних сил природи, а також символом вічності, оскільки лежить вона, згорнувшись кільцем.

В українських віруваннях і переказах деякі тварини були пов'язані навіть з пошуками скарбів. Це так звані "залежні тварини", тобто такі, що вбиті не для споживання. За часів навал турецько-татарських орд, та й з інших об’єктивних причин наші предки зазвичай довіряли своє нажите роками добро матінці-землі. В оповіданнях і переказах про скарби та їхній пошук тварини фігурують як охоронці, тобто стережуть скарби від шукачів легкої наживи. Так, тваринні кістки часто клали зверху на захований скарб, щоб, побачивши поховання тварини, не можна було здогадатися, що під ним лежить скарб. В деяких випадках поряд зі скарбом повинен був лежати вбитий пес (звідси походить прислів'я "Ось де собаку зарито"). Інколи його функцію виконував жеребець.

Як свідчать перекази, в ті часи скарби також ховали в шкурах тварин (коней, биків, корів, кіз, баранів та ін.). У такому випадку скарб міг з'являтися шукачеві у вигляді примари тієї тварини, в чию шкуру був загорнутий. Такі примари виникали на поверхні землі, перешкоджаючи людям взяти закопане та лякаючи їх. Так, на могилі міг з'явитися кінь, що розганяв людей; вовки, які вили та клацали зубами, тощо. Вважалося, якщо скарб заховано у такий спосіб, людина повинна була виконати якісь особливі дії і лише після того заволодіти скарбом. Наприклад, коли зі скарбом закопували певну кількість тварин, це означало, що саме таку їх кількість мав принести у жертву той, хто забажає дістатися скарбу. Як відомо, траплялися й "закляті" скарби. Якщо таку скарбницю знаходила добра людина, скарб ішов їй на користь, а якщо лиха – то на шкоду. Коли ж не бажали, щоб скарб взагалі перейшов людям, то ті відчайдушні сміливці, що намагалися здобути його, часто розплачувалися життям або втрачали розум, оскільки насмілювалися проникати у володіння нечистої сили.

Загалом всі ці уявлення були нічим іншим, як пережитками тотемізму, що, поєднавшись з народно-традиційними віруваннями й уявленнями, створили неповторний світ поетичних образів та легенд.