header_logo

Содержание / 2002 / Оружие и охота №11


Повір'я та обряди



Повір'я та обряди

З давніх-давен люди прагнули проникнути в таємниці світу. Не маючи достатніх знань аби пояснити певні явища і процеси, вони оповивали їх ореолом містичності і таємничості, наділяючи певними магічними властивостями. Так з'явилися різні вірування, прикмети, забобони. Вони були чіпкі й живучі, і, передаючись в роду чи племені з покоління в покоління, ці прикмети і забобони обростали новими подробицями. Позбутися їх людям не вдалося й досі.

Упівденно-східній Австралії, наприклад, живуть племена, які й до нашого часу зберегли стародавні уявлення про близьку спорідненість між людьми і тваринами. Вони вважають, що життя кожної людини пов'язане невидимими нитками з життям певної тварини: наприклад, всі чоловіки племені – брати летючої миші. Австралієць не знав, яка саме миша доводилася йому родичкою, і він не міг встановити, від яких мишей залежить добробут його батька, братів, синів та іншої рідні по чоловічій лінії. І тому він, щоб ні в якому разі не прорахуватися – оберігав і захищав усіх тварин цієї породи.

Перебуваючи в полоні таких уявлень, люди вірили, що навіть найзвичайніші їх дії можуть таїти в собі "магічний заряд" і викликати всілякі лиха.

Коли всі чоловіки роду чи племені йшли на війну, їхні родини неухильно дотримувалися найсуворішого правила: в домі не можна було вбивати тварин чоловічої статі. Це вважалося дуже небезпечним, оскільки могло нібито потягти за собою смерть воїна. Заріжеш, скажімо, півня, і в ту ж мить батько поляже від руки недруга.

Вирушаючи на полювання, людина прислухалася до кожного шелесту, вдивлялася в кожен слід, у потолочену траву, в надламані гілки. Будь-який незвичайний звук, будь-який дивний слід міг бути сигналом про смертельну небезпеку.

Багато прикмет повинен був знати мисливець не лише для того, щоб повернутися зі здобиччю, а й для того, щоб залишитися живим. Та не всі прикмети він пояснював правильно. Далеко не завжди міг він уявити зв'язок між причиною і наслідком.

Люди вважали, що самого досвіду й вміння мисливця не досить: яке б не було його мистецтво, всі зусилля пропадуть марно, якщо він не здійснить необхідних магічних дій. Той, хто надумає знехтувати ними, не зможе, мовляв, наздогнати здобич: або ж вона вислизне, або буде невразлива. Чаклунству, отже, надавалося куди більшого значення, ніж професійним навичкам.

Магічні дії були надзвичайно складні й різноманітні. Деякі з них виконувалися до початку полювання, інші – під час або після його закінчення. Та перш за все треба було заворожити тварину, щоб вона не змогла сховатися від мисливця. Досягали цього за допомогою заклинань і танців. Войовничі танці забезпечували перемогу над ворогами. Танці ж мисливців були необхідні для того, щоб полювання виявилося вдалим.

Американські індійці, наприклад, виконували танець, який зображував полювання на бізонів. Танець тривав часом два – три тижні. Коли котрогось із учасників охоплювала непереборна втома, він нахилявся всім тілом уперед, даючи зрозуміти, що ось-ось упаде. І тоді в нього пускали з лука тупу стрілу. Індієць падав на землю, наслідуючи падіння вбитого бізона. На нього одразу ж накидалися мисливці, тягли вбік і розмахуючи ножем, робили вигляд, що білують тушу. Після цього він ішов відсипатися, а його місце в колі танцюристів займала інша людина.

Ті ж американські індійці готувалися до полювання дуже урочисто і навіть постили протягом багатьох днів. Перед тим, як вирушити в путь, вони приносили жертву душам ведмедів, забитих під час попередніх походів, і прохали їхньої підтримки і прихильності. Вполювавши ведмедя, мисливець запалював свою люльку і вставляв її в пащу мертвому звіру. Після цього він принижено просив ведмедя не гніватися за те, що його вбили (чи варто, мовляв, через це сваритися?), і не перешкоджати подальшому полюванню. Поласувавши смаженою ведмежатиною, мисливці розмальовували голову звіра яскравими фарбами й закріплювали її на стовпі. Потім вони виголошували промови, звертаючись до голови і розсипаючи похвали в адресу тварини.

Людині в усі часи було притаманне прагнення зазирнути в майбутнє, дізнатися, що на неї чекає, відвернути незнані небезпеки. У сиву давнину люди винайшли різні способи ворожіння. Ворожіння вважалося справжнім мистецтвом передбачати сьогодення й майбутнє. Існує багато ворожінь, пов'язаних безпосередньо з тваринами: ворожіння шляхом тлумачення прикмет, пов'язаних з поведінкою, криком і посадкою птахів (орнітомантія); за рухом змій (офіомантія); за рухом жуків (критомантія); за лопаточною кісткою скелету тварин (кіскомантія); за нутрощами тварин (гаруспікація). Одним з різновидів гаруспікації є гепатоскопія – ворожіння за зовнішнім виглядом печінки тварини, принесеної в жертву богам. Він існував у Вавилоні шість тисяч років тому і зберігся в деяких країнах Африки та Південно-Східної Азії аж до сьогодні. Вважалося, що печінка вбитого барана чи бика може віщувати майбутнє тому, що боги, мовляв, прихильно прийняли цю жертву. А коли так, то її печінка увібрала їхню глибоку мудрість та знання.

На Русі серед ранньослов'янських волхвів-жреців – осіб, утаємничених в обряди релігії, існував своєрідний "розподіл праці": серед них були "хмарогонителі" (ті, що "впливали" на погоду), "чародії" (ті, що здійснювали магічні дії з водою за допомогою спеціального посуду –"чари"), "потворники" (знахарі) та ін. Ворожіння були такою ж необхідною ознакою богослужінь, як і самі молитви й жертвоприношення. Під час принесення жертви й здійснювалися самі ворожіння за нутрощами. У жертву русичі зазвичай приносили домашніх тварин і птицю: наприклад, биків, овець, кіз, курей, іноді коней та собак. Окрім жертвоприношень "на великі свята", давні русичі здійснювали їх і "по потребі", коли необхідно було умилостивити кумирів (богів). Напередодні ловів вони приносили жертви лісовим духам, лісовикам, аби ті насилали дичину ловцеві. Загалом же лісовики, за повір'ям, поблажливо ставилися до мисливців, не чинили їм ніякого зла, бо розуміли, що ліс їх годує, і без нього вони не проживуть. А от гречкосіїв, ремісників, крамарів зневажали. Проте ніколи не робили зла людині, якщо та не ображала лісовика і поводилася в лісі тихо й чемно, як у храмі.

Також пращури слов'ян у давнину для успішного полювання користувалися різними замовляннями. Ось наведемо деякі з них.

Засіб проти злого чоловіка на полюванні. "Стану я, раб Божий (ім'я) благословившись піду, перехрестившись, піду по матері сирій землі, небом покриюсь, зорею підв’яжусь, звіздами обтичусь; злий, лихий, чоловік не може неба покрити і зорі загасити, і зорі перелічити, і на мене, раба Божого (ім'я) ні зла подумати і лиха помислити. Злий, лихий чоловік, зло подумай, повернись до нього не корінь, поклади між язик і щоки залізний прут; котре слово забуте позаду, будь попереду в кращому місці, котре слово намовлене, хай до нього пристане, і беріть мої слова гостріші гострого ножа, гостріші булатного списа, вік по віку. Амінь, амінь, амінь".

Як ідуть з ловів. "Як мій булатний ніж ніхто не може думою подумати, мислію помислити, річію вимовити, тако же на мене, раба Божого (ім'я), з промислом звіриним і пташиним за вогнем забутим; якщо ж побачить чоловік, чорний, черемний, частозубий, рідкозубий, жінка білоголовка, дівка простоволоска, піп, попадя, дяк, дячиха, пономар, пономариця, чернець, черниця, від своєї думи, від всякої мови і промови, від товаришевої думи, від своєї сім'ї; цур моєї думи, цур моєї річі, цур моєї крові, від відьмака, від відьми, від чарівника, від чарівниці, від всякого лихого чоловіка, і на всяку завидющу кров, злому, лихому – солі в око, смоли в око, дрестви в око. Всюди, і нині, і прісно і во віки віків, амінь. Тим моїм словесам небо – ключ, земля – замок". (Говорять три рази на ніж, чи на сук, чи на грудку снігу).

Для успіху на полюванні взяти із собою на полювання шмат м'яса чи хліба, на який тричі наговорити: "В чистому полі, в темному лісі, в тумані превеликому, є птиця політуча, є сірі гуси, сизі качки, у них крила надломилися, самі би опустилися, перо обірвалося і сіли би на бугор високий, щоби мене, раба Божого (ім'я) не бачили і стрільби моєї не чули, долетів би до них дріб, як вільнеє перо".

Незважаючи на те, що відтоді спливло багато часу, сучасні люди в деяких випадках мало в чому відрізняються від своїх далеких пращурів. І навіть якщо вони свідомо не вірять в прикмети та забобонні перестороги, проте все ж намагаються уникати їх.