header_logo

Содержание / 2004 / Оружие и охота №3


Пригода в Карпатах



Василь Бабак

Жовтень. Чудова пора року в Карпатах. Не обов'язково бути художником чи поетом, щоб відобразити на аркуші паперу цю красу, необхідно відчувати її своєю суттю, душею.

Вершини гір вже вкриті снігом, вечірня прохолода підкрадається до полонин, і неприємними хвилями забирається під шерстяний светер. Я уважно стежу за невідомою комахою яка з останніх сил пручається тугому павутинні, хазяїн якого мабуть вже відправився на зимову сплячку. Чомусь порівняв себе із цією комахою, завжди також чомусь-комусь пручаюся – мабуть це і є життя... В своїй філософії-фантазії я відволікся від того, заради чого я сюди забрався...

Рев оленя пролунав як постріл. В горах ехо понесло його у віддалені куточки і повторилося десятками разів. Рука мимоволі потяглася до перевіреної "Беретти", зарядженої набоями фірми "Тахо" (кульові патрони "Слон"), які при пристрілці із циліндричного ствола на відстані 75 м нічим не поступилися комбінованій рушниці калібру .30-06. Тривога, яку я відчув при трубному звуці реву оленя, розвіялась, як тільки я глянув на свого провідника, місцевого мисливця, дядька Івана.

Дядько Іван – цікава людина, не підвласна сьогочасним економічним амбіціям, – мирно спав, загорнувшись у старий кожух, обнявши свій надійний КО-38 калібру 7,62 мм. Я не став його будити і, забувши про комаху, почав стежити за галявиною, на якій росли дикі груші. Осінь зробила свою справу, листя з груш майже обсипалося, залишилися лише плоди, від куштування яких у мене задерев'янів язик, але для мешканців гір це ласа пожива, особливо для диких свиней, заради полювання на котрих я тут і сиджу.

Галявина закінчувалася крутим схилом, а по дну ушелини протікав джерельний струмок. На краю галявини росла висока, метрів на п'ять, груша. Сонце вже давно сховалося за сусідньою горою, і на нас поступово насувалася темрява. Майже інстинктивно я відчув, що на галявині біля груші з'вилась якась істота, а коли підніс до очей свого "цейса", то впізнав борсука. Тварина була дуже кумедна, рухалася незграбно, зупиняючись на кожному кроці і принюхуючись до навколишнього середовища. Іноді вона підводилася на задні кінцівки. Борсук ласував грушами, а потім почав щось ловити. Коли я придивився уважніше, зрозумів, що то був їжак. Борсук передньою лапою намагався перевернути їжака, але мені здалося, що це була гра. Товстун супровадив свої дії кумедним хрюканням.

Раптово тварина стала на задні кінцівки і почала прислуховуватись. Я теж звернув увагу на кущі ліщини, куди дивився борсук, і те, що я побачив, привело мене в той стан, який може зрозуміти тільки мисливець. В кущах стояла величезна істота, як мені здалося, кабан. В поведінці звіра було щось дивне, і рухався він незвично. Нижня частина його тіла була скрита ліщиною, і я не мав змоги його розглядіти повністю. Повільно повернувши голову до свого провідника – дядька Івана – я мало не випустив бінокля із рук. Іван стояв на колінах і цілився в силует звіра. "Никай-никай" (місцеве: дивись-дивись), – прошепотів він мені. Мені і до цього часу залишається загадкою, як він, тільки що сплячий дитячим сном, відчув наближення звіра, беззвучно підвівся на коліна, зняв із себе кожух і, саме головне, зарядив карабін.

Я перевів очі на кабана і те, що я побачив змусило мій шлунок підтягтися до верхньої частини тіла. На галявині стояв ведмідь. Так, ведмідь. Він опускав голову до самої землі і, ласуючи груші, голосно сопів. Борсука неначе вітром здуло, а от їжаку не поталанило. Наткнувся на нього ведмідь, голосно хрюкнув і так зашпурив колючого, що той покотився із схилу аж до струмка. Відчувавши себе повним хазяїном галявини, ведмідь ласував грушами, які дуже скоро скінчилися. Підійшовши до стовбура груші, звір підвівся на задні лапи, а передніми, обнявши деревину, почав її трусити. Декілька плодів впало із дерева, ведмідь підібрав їх. Так звір трусив дерево декілька разів, до тих пір поки із нього сипались одинокі плоди. Після останньої невдалої "труски", коли груші перестали падати, звір, як електрик п'ятого розряду, видерся на дерево і почав його спустошувати з крони. Груші посипалися дуже рясно. Я оглянувся на дядька Івана і знову був здивований. Старий як безшумно піднявся, так без жодного звуку знову приліг, прикрившись кожушком, не звертаючи ніякої уваги на те, що діється на галявині. Здавалося, ніби він кожний день зустрічається з ведмедями.

Я ж знову перевів очі на галявину. Ведмідь сидів на груші, але дерево не трусив, а уважно дивився в тому напрямку, звідки прийшов. Раптом із ліщини висунулася голова здоровенного вепра. Кабан піднімав свого п'ятака, принюхувався і прислухався. Він, звичайно, бачив і чув ведмедя, але чомусь не тікав. І тут я подумав, що зараз стану свідком кривавої трагедії. Ведмідь із вегетаріанця перетвориться на кровожерливого хижака, який накинеться на кабана. Проте події розгорталися зовсім за іншим "сценарієм".

Кабан вийшов на галявину і почав їсти груші. За ним із кущів вибігло ще двоє чималих підсвинків.

Кабаняче сімейство почало їсти груші, не звертаючи ніякої уваги на ведмедя, який причаївся на деревині. Ведмідь придивлявся до кабанів, повертаючи голову у різні сторони, потім він почав грізно рикати – що на кабанячий апетит аж ніяк не подіяло.

Ведмідь лютився, він уже ревів і розгойдував крону груші. Концерт цей продовжувався хвилин десять. Нарешті ведмедю надоїло ревіти, і він почав злазити з дерева, обнявши стовбур, і не зводячи очей з великого кабана. Тільки-но ведмідь спустився до середини, як величезний кабан підбіг до дерева і почав клацати зубами. Ведмідь, як ошпарений, знову видерся на деревину. Так продовжувалося три чи чотири рази. Коли це ведмедю надоїло, він виліз на верхівку груші і розпочав такий концерт, що знаменитий Повороті в порівняні з ним був нічим. Кабани, не зважаючи на це, ласували грушами, правда, одного разу, коли я необережно відігнав якусь нічну комаху, що повзла по моїй щоці, старий кабан нагострив свої вуха в нашу сторону, потім заспокоївся і продовжував вечеряти. Ведмідь на цей час вже перетворився в заправського оперного співака. (От так буває із електрика в оперні співаки)...

"Стріляйте, стріляйте", – прошепотів дядько Іван, який знову підвівся без жодного звуку, але стріляти не було у мене бажання. Кабани мабуть відчули небезпеку і повернули голови в нашу сторону. Ведмідь продовжував "концерт".

Дядько Іван не витримав: "Якщо не стріляєш, тоді никай (дивися)!" Він підвівся, і стрій кабанячих голів хутко попрямував до горішника. Ведмідь побачив дядька Івана, коли той був від нього метрів за тридцять. Що трапилось із звіром! В його голосі з'явився якийсь непередаваний звук, він, не чіпляючись за стовбур, впав додолу і, як колобок, покотився схилом до струмка. Сміх... Коли я так сміявся, вже не пам'ятаю.

А от дядько Іван був дуже сердитий – чого це вуйко з Києва не стріляв.

Тиша над Карпатами, тільки де-не-де чути рев оленя. Ми розпалили багаття, і дядько Іван почав варити свій знаменитий бограч.

Ця подія запам'яталася мені на все життя, хіба таке забудеш!

Дивіться, дихайте, відчувайте, радійте, бережіть...