header_logo

Содержание / 2004 / Оружие и охота №9


Про мудрого зайця.



Оружие и Охота2004, №9.

Про мудрого зайця.

Поїхав я оце якось на дозвіллі за місто, отуди за Бровари, а потім звернув трохи вбік за Полтаву, взяв ліворуч поза Харковом, звідтам на південь – на Донбас, з Донбасу – на Дніпропетровщино-Херсонщину та й зупинився на Правобережжі, біля Кам'янця-Подільського.

Сиджу собі, відпочиваю...

Аж раптом повз мене заєць тільки – шурх!

Я на нього:

– Тю!

А він мені:

– Не тюкай, – каже, – я не тільки твого "тю" не боюсь, я на всі сирени і на всі фари з усіх автомашин, усіх, які є на світі, марок, на всіх на них поклав я всі чотири лапки!

– Дивись, – кажу, – який хоробрий! Ану, – кажу, – підходь! Такого ще не бачив!

– І підійду, – каже заєць.

І підійшов.

– Так чого ти, – питаю, – такий хоробрий?

– А того, – каже, – що я рекордсмен.

– Рекордсмен?

– Так! Рекордсмен! Я за своє коротке життя вивів із ладу вже двадцять автомашин.

– Ото скільки автомашин ти понівечив! Як?! Яким способом?!

– Я їм іще не те покажу. Вони думають, що я тепер отой зайчик, про якого співають:

– Зайчику, зайчику, Де ти бував?

– У млині, у млині!

– Що ти видав?

Не "у млині, у млині" я побував, а я доти й дзоти бачив! І танки бачив! А вони мене хотять фарами налякати! Не на того нарвались!

– Та що таке? Нічого не розумію!

– Ти знаєш, – каже заєць, – який тепер народ пішов?! Чорті й що за народ!! Полює нас, чесних зайчиків, в незаконний час, з-під автомобільних фар!! Ми собі чесно вночі пасемось, знаємо, що полювати нас ще не дозволено, – раптом якась лиха личина, здебільшого під градусом, летить по стерні, лякає нас, бере в фари, ми мчимось, як осатанілі, під фарами, а він гатить у нас з рушниці... І багато нашого брата гине від такого не чуваного в культурній країні хуліганства. Ти ж сам подумай: ми ще молоді, хутро в нас ріденьке, тільце худеньке, а він, сатана, лупить?! Ну, кому воно, ну, навіщо воно? Сором за цих людей!

Я сумно покивав головою.

– Таки справді сором! – кажу.

– Так ми тепер, – каже заєць, – мудрішими поробились. Тепер на кожній такій ділянці біля шляху ми поставили старих досвідчених зайців, які знають, що їм робити. Як тільки появляється машина, такий зайчик зразу сам ускакує в фари, а потім вивертами та зиґзаґами веде ту машину до ярка або до протитанкового рову... І там "форд" чи "адмірал" тільки трах! бах! трісь! – і бувай здоров! Потім уже ведуть його додому на буксирі, складають акта, витрачають народні гроші на ремонт, обдурюють державу, порушують закон і т. д. і т. ін.

– Ну, ну! – тільки й зміг я сказати.

– А ми, – каже далі заєць, – між собою змагаємось – Хто скільки машин із ладу виведе... Так я найбільше їх винищив! Я – рекордсмен!

Соромно, соромно мені зробилося. Я мовчав, а заєць пік мене словом, допікав:

– А ти, – каже, – думаєш, що мені не шкода тих машин, що через мене аварії зазнають?! Хіба не шкода добра народного?! Але що я маю робити?! Мушу ж я боронитися! Ах, якби я міг тим людям хоч трошки вставити свого заячого мозку! І тим, хто робить, і тим, хто за цим повинен стежити...

Як же я червонів од тих справедливих заячих слів!

За людей червонів!