На прикладі експонатів Запорізького Музею історії зброї.
В ХІV-ХVІ ст. у військовому мистецтві європейських країн розпочалася нова епоха - поширився порох і нова стрілецька зброя. Це був переворот, який призвів до вирішальних змін у способах ведення воєнних дій та організації війська в цілому. Не оминув цей процес і українських земель. Тут якраз відбувалося формування запорозького козацтва, що започаткувало собою найяскравішу сторінку в історії України - козацьку добу. Запорозьке козацтво стало тією силою, що зуміла надовго призупинити татарсько-турецьку агресію на українській землі. Як відомо, козаки були вправними і майстерними воїнами, про яких знали далеко за межами України. Не останню роль в цьому відігравала і зброя, якою користувалися запорожці. Головним джерелом її поширення були трофеї, котрі отримували козаки під час воєн з турками, татарами, поляками, росіянами та інш.
Важливими історичними джерелами, що дозволяють дослідити процес виникнення ручної вогнепальної зброї в Україні, являються іконографічні матеріали і пам'ятки писемності. Крім названого, цінним джерелом є також усна народна творчість. Саме в думах та історичних піснях часто згадуються різноманітні назви вогнепальної зброї –"самопал", "пищаль семип'ядна" та інш.
Ручна вогнепальна зброя була серед запорожців найбільш поширеною і використовувалася ними протягом всього періоду існування козацтва в Україні. Розвивалася вона в Україні за тією ж схемою, що і в європейських країнах – від примітивної гаківниці до удосконаленого мушкета з кремнево-батарейним замком.
Найдавнішим зразком нового виду зброї був "кий залізний", який виник ще у XIV ст. Він являв собою металеву (мідну чи залізну) трубку, що укріплювалася в ложі. Заряджали її через дуло: насипали туди порох, пижували його, а потім клали заряд – шмат каменю чи заліза. Далі стрілець наводив зброю на ціль, а потім вже підносив до запального отвору розпечений на жаровні прут. За словами академіка М.Грушевського києм залізним була частково озброєна українська дрібномаєткова шляхта на кшталт Чайковських, Дідушицьких, Добрянських та інш...
Важливими історичними джерелами, що дозволяють дослідити процес виникнення ручної вогнепальної зброї в Україні, являються іконографічні матеріали і пам'ятки писемності. Крім названого, цінним джерелом є також усна народна творчість. Саме в думах та історичних піснях часто згадуються різноманітні назви вогнепальної зброї –"самопал", "пищаль семип'ядна" та інш.
Ручна вогнепальна зброя була серед запорожців найбільш поширеною і використовувалася ними протягом всього періоду існування козацтва в Україні. Розвивалася вона в Україні за тією ж схемою, що і в європейських країнах – від примітивної гаківниці до удосконаленого мушкета з кремнево-батарейним замком.
Найдавнішим зразком нового виду зброї був "кий залізний", який виник ще у XIV ст. Він являв собою металеву (мідну чи залізну) трубку, що укріплювалася в ложі. Заряджали її через дуло: насипали туди порох, пижували його, а потім клали заряд – шмат каменю чи заліза. Далі стрілець наводив зброю на ціль, а потім вже підносив до запального отвору розпечений на жаровні прут. За словами академіка М.Грушевського києм залізним була частково озброєна українська дрібномаєткова шляхта на кшталт Чайковських, Дідушицьких, Добрянських та інш.
Дещо модернізованим варіантом кия залізного була гаківниця. Для поглинення віддачі на її люфі розташовувався гак, який під час пострілу чіплявся за упор. Крім того, на гаківницях порох запалювали за допомогою тліючого гноту. Його спеціально піддавали обробці селітрою чи винним спиртом, або ж виварювали у золі. Завдяки цьому гніт міг повільно і довго тліти. Перші зразки ручної вогнепальної зброї в різних країнах мали свої специфічні назви. Так, в Московській державі їх називали спочатку "ручной пищалью", пізніше "ручницей", в Іспанії –"педерналью" в Італії "склопеттою", "бомбарделлою", а у Франції –"петриналью" чи "кулевриною".
З часом, у XV ст., на гаківницях з'являються затравочні полки для пороху, а також зручні арбалетні приклади з дерева. А оскільки один з видів арбалетів називався "аркебузою", то і схожа на нього формою прикладу вогнепальна зброя, також отримала цю назву. Є й інші пояснення назви "аркебуза". Частина дослідників вважає, що "аркебуза" це перекручений варіант німецького слова "хакенбюхзе", що означає –"рушниця з гаком". З наведеного можна зробити висновок, що аркебуза – це ґнотова дульнозарядна зброя, яка з'являється у XV ст., і належить до ранніх зразків ручної вогнепальної зброї. Стрільба з аркебузи велася спочатку кам'яними, потім свинцевими кулями. В другій половині XV ст. у Німеччині щодо аркебузи вживають новий термін –"доппельхакен" –"подвійний гак". Але на думку більшості зброєзнавців "доппельхакенами" називали важкі фортечні аркебузи за їхній подвійний калібр.
Швидкими кроками новий вид ручної вогнепальної зброї розвивався й в інших країнах. Наприклад, в Англії аркебузи асоціювалися, навіть, з чаклунством. Справа в тім, що англійською аркебуза вимовляється як "хегбат", де частка "бат" означає "приклад", а "хег", відповідно, –"чаклунка", "відьма", "карга".
В першій половині XVI ст. аркебузи –"аркебюз а крок" з'являються і у Франції, хоча спочатку французькі шевальє намагалися зашкодити поширенню аркебуз, вважаючи їх зброєю плебсу. Відомо, що знаменитий "рицар без страху і докору" П'єр дю Терайль (Баяр) під час Італійських війн (1494-1559) наказував вішати усіх потрапляючих до нього в полон аркебузирів. Проте, доля вирішила посміятися над цим "уособленням рицарської доблесті і честі" – в 1524 р. дю Терайль загинув від кулі, пущеної з аркебузи, яка роздробила йому... поперек.
Не дивлячись на те, що загони аркебузирів, озброєних аркебузами стали реальністю, у Франції до 1604 р. продовжували користуватися рицарськими обладунками і турнірними списами. Тим часом, біля 1440 р. в Західній Європі було винайдено ґнотовий замок. Майже одразу (з 1475 р.) в Німеччині аркебузи з ґнотовими замками увійшли в промислове виробництво. Такі аркебузи на початку XVI ст. дуже швидко поширилися в Польщі і на Запорожжі. Тут вони протрималися до середини XVII ст. Це пояснювалося з одного боку дешевизною аркебуз, а з іншого – зручністю, простотою і надійністю ґнотового замка. В цьому замку застосовувався так званий серпентин (в Московії його називали жагрою), у якому кріпився повільно тліючий гніт.
Серпентин являв собою ричажок у вигляді латинської літери S, і нагадував змію, що французькою вимовляється як "серпан". Під час нажиму на один кінець ричажка, інший його кінець із тліючим ґнотом торкався затравки і запалював її. Наприкінці XV ст. ґнотовий замок був модернізований. Тепер серпентин з ґнотом наближався до затравки за допомогою зжатої пластинчатої пружини із виступом – шептала. В 1510 р. аркебузи зазнали нових істотних змін – англійці спорядили їх захисним екраном, котрий захищав очі аркебузира від спалаху полум'я на пороховій полці під час пострілу Тогочасні аркебузи стріляли 30-грамовими свинцевими кулями, а довжина їхнього стволу в середньому сягала 1,30 м. Калібр аркебуз XVI ст. коливався від 15 до 17 мм. Вбивча сила складала 50-70 кроків. На цій дистанції аркебузи легко пробивали панцирний обладунок і бургіньоти жандармів Бургундії та Французького королівства.
В середині та у другій половині XVII ст. назва аркебуза закріпилася за німецькими мисливськими рушницями з колісцевими замками.
В Музеї історії зброї зберігається східна (можливо, індійська) гнотова рушниця (калібр – 22 мм). Швидше за все вона була фортечною і обслуговувалася двома стрільцями. На це вказує велика довжина люфи рушниці – 1м 68 см. Приклад в неї також довгий. А от гнотовий замок в цілому типовий для східної зброї. Його жагра нахиляється до затворної полиці в сторону дула, що є характерною ознакою перських та індійських рушниць. Важко сказати, чи були фортечні рушниці на озброєнні в козаків. Писемні джерела таких фактів не зберегли. Проте достеменно відомо, що в сусідів українського козацтва – турків, росіян, подібні рушниці часто використовувалися. В Московській державі вони називалися "затинными пищалями". Також представлена в Музеї звичайна російська гнотова рушниця 2 пол.XVI ст. з характерним граненим прикладом (з берези) російського типу.
Щодо звичайних гнотових рушниць, то вони на Січі вживалися часто і досить довго. Так, наприклад, в Старому Дніпрі, поблизу о. Байди (місця розташування колишньої Хортицької Січі) було знайдено фрагмент рушниці XVI ст.. з гнотовим замком. На думку дослідників національного заповідника "Хортиця" ця рушниця може бути реально пов'язана з козаками черкасько-канівського старости (1550-1559 рр.) кн. Дмитра Вишневецького. Гнотовий замок цієї рушниці ймовірно місцевого, або ж російського виробництва. З історичних джерел відомо, що в середині XVI ст. о. Хортиця був у сфері інтересів не лише Литви і запорозького козацтва, але й уряду Московії також. Так, в районі Хортиці у 1559 р. спільно із запорозькими козаками проти татар діяв 8 тисячний загін російського воєводи Данила Адашева. Не виключено, що знайдена у Старому Дніпрі гнотова рушниця XVI ст. має якесь відношення до вказаних подій.
В цілому рушниці із гнотовими замками використовувались до кі