"Ось слухайте, хлопці, що..."
Так завжди починав розмову наш бригадир перед виїздом на полювання. А їхати було куди. Увесь простір, який покрили води Каховського моря, — то ж були майже суцільні озера та лимани. Місць для полювання хватало. Не було аніяких карток. Знали ми, що у другу неділю серпня починається полювання на пернату дичину: полюй у лимані, чи у озері, де тобі завподоби. А якщо хтось прийшов раніше тебе — не біда! За кілька десятків метрів перейди у інше озеро. Полюй кожного дня — з ранку і до вечора, або ж навпаки — з вечора і до ранку. І якщо у тебе в кишені є мисливський квиток (а він обов'язково повинен бути!) і в ньому відмічено, що членські внески сплачено — почувай себе спокійно, ніщо тобі не загрожує.
— Ось слухайте, хлопці, що.., — звертається бригадир до мисливців. — Завтра поїдемо на Хрести (був такий лиман), там, кажуть, качви — пополам з лататтю. Кум оце на тій неділі їздив туди у розвідку з кумою...
— А з чиєю кумою? — хтось вигукнув.
— Те, що ти запитуєш — не має значення, а розповідав він, що крижні носяться табунами, а чирята ходять хмарами. Тільки ж, Мишко, не забудь взяти патрон головного калібру, а ти, Федю, захвати свою стопку, ту — двохствольну. Мо човен буде протікати, то щоб було чим вичерпувати. А ти, Максимовичу, як будеш заряджати патрони, то не забувай окрім пороху ще й дріб засипати у патрони! Бо цього року, хлопці вже не будуть давати качок, хай — кажуть — сам б'є. Та скажіть всі жінкам, щоб мисливські квитки вам поклали разом з їжею, бо самі ж ви позабуваєте! А ти, Миколо, захвати папір та олівець, можливо, якийсь качур захоче кому писульку написати чи заповіта.
От такий ми отримали інструктаж і розійшлися. Хто у буфет, щоб випити келих пива, хто пішов разом з кумом зняти пробу з домашньої, щоб завтра біля лиману можна було порівняти чия міцніша. А ранком зібралися всі біля машини (звичайно бортової), під'їхали до тваринницької ферми, накидали у кузов якихось переїдів, щоб м'якше було сидіти і — вперед! Їдемо до будинку ліхтарника, який на ніч засвічує ліхтарі на Дніпрі, щоб пароплави мали орієнтири. Ліхтарник уже чекає на нас, бо кожен раз ми беремо у нього човна, щоб переправитись через Волошку (була така річечка, вузенька, але глибока і протікала вона паралельно Дніпру — то віддалялась від нього, то сходилась настільки близько, що вливалася у нього).
Одним словом — їдемо.
Ось хтось запитує:
— Миколо, так ти дістав пижів тих повстяних?
— А мене навчили стріляти без пижів, — відповіда Микола.
— Як це? — всі здивувались
— А дуже просто: забиваю бомажний пиж на порох, а потім насипаю повний патрон дерев'яних опилок, здавлюю їх рукою і зверху знову кладу бомажний пиж та засипаю дріб, і знову пиж та парафін, як завжди.
— Ну і як? Пробував? Чи воно хоч випльовує дріб?
— Та думаю оце зараз спробувати. — Він дістав рушницю, патрон, — Ось дивіться... Бачите, на стовпі сидить сіра ворона? Зараз я її зіб'ю! — оперся на кабіну ( бо сидів поруч з нею) і цілиться.
А ми ж усі викарячили очі, щоб впевнитися, чи він попаде. А машина їде. А вітерець нам дме в обличчя.
Ось Микола прицілився — ба-бах! Ми не встигли угледіти, чи ворона впала, чи ні, бо наші очі були засипані тирсою. Це вже потім нам сказали ті, що сиділи спереду, що ворона таки впала. А Миколу "склоняли по всім падежам" аж до самого будинку ліхтарника. Очі ми попротирали, та тільки вони набули червоного забарвлення. Та чого тільки не перенесеш заради того, щоб вистрелити на свіжому повітрі та ще й по живій мішені!
Ліхтарник показав рибу, яку він заготував нам на юшку. А все, що треба докласти до риби, щоб вийшла гарна юшка, — ми привезли з собою. Навіть свого кока. Коком їздив з нами керівний товариш із заводу, який дійсно в період війни служив коком на одному з військових кораблів. І хоча сам він не був мисливцем, та дуже любив побути на природі серед друзів. Ну а зараз він почав перевозити нас через Волошку. Останнім сів у човен бухгалтер заводу — Андрій Іванович. А ліхтарник знав з їхніх же розповідей, що і кок, і Андрій Іванович дуже бояться зміїв. От коли ті двоє вже відплили від берега майже на середину Волошки, ліхтарник і кричить їм з берега:
— Може, на дні човна, під комишем щось буде ворушитися, то ви не звертайте уваги — вона там давно вже живе.
— Хто? — запитують його з човна.
— Та гадюка.
Цієї миті і Андрія Івановича, і кока з човна як корова язиком злизала... Хлюпаються вони у воді біля човна і боязко штовхають його до берега. А коли човен доторкнувся берега, вони з острахом взялися за мотузку, яка була прив'язана за ніс човна, і витягли його на берег. Перекинули човен, випав з нього комиш, вони перебрали його веслами, впевнилися, що гадюки немає.
— То де ж та гадюка, що ти казав?
— А що? Нема? То певно вилізла. Вчора я трусив ятері, то вона ще була у човні.
Слава Богу, що тепла вода, але полювання для Андрія Івановича зникло. Хто ж піде в лиман у мокрому вбранні? Викрутили вони одяг та розвісили, щоб сохло, ще ранішня зорька буде. А кок почав готувати юшку, бо після вечірньої зорьки зійдуться всі зголоднілі, як вовки, біля столу. А вже після юшки почнуться жваві і правдиві мисливські розповіді. А правдиві тому, що — ви ж самі знаєте — у мисливців нема нічого вигаданого. Все лише правда.
Та про це — іншим разом.
***
Поки ні світ, ні зоря — поспішаймо на ранкову зорьку. Переправилися через Волошку, і чим швидше на свої місця, де полювали вечірню, адже там уже все знайоме: і стежка у лиман, і місце, де можна добре замаскуватись, і вже знайомий напрям прольоту. А після закінчення полювання зноk