1904 р. наказом №133 по військовому відомству тодішньої Російської імперії було затверджено зразок шашки козачої нижніх чинів кавказьких козацьких військ. З прийняттям цього зразка завершилася майже столітня епопея впровадження єдиної статутної холодної зброї Кубанського козачого війська.Так сталося, що шашка зразка 1904 р. стала і останнім зразком строєвої холодної зброї Кубанського козацтва. Бурхливий розвиток науки і техніки на початку минулого століття закономірно призвів до виникнення принципово нових видів озброєння, нових військових доктрин, стратегії і тактики військових дій. Кавалерія, а разом з нею і кавалерійська холодна зброя повністю втрачають свою значимість та сходять з військової арени на початку 40-х років ХХ ст., але не зникають назавжди. Шашка і шабля продовжують свою службу як церемоніальна зброя на парадах, караулах та як почесна нагорода.

Чим же були озброєні кубанці та їхні попередники — чорноморці та запорожці — до славнозвісного 1904 р.? "Звичайно, шашками та шаблями", — відповість пересічний читач і буде неправий, незважаючи на те, що із глибини віків дивляться на нас зі стародавніх полотен козаки Мамаї, а поруч завжди — вірний кінь та шашка. Отже, спробуємо дещо прояснити ситуацію. Навіть Д. Яворницький, посилаючись на щоденник польського мемуариста Якова Собеського, пише, що на початку ХVII ст. лише окремі козаки мали шаблі, але кожен був озброєний рушницею. Польські джерала свідчать, що під Хотином 1621 р. "було 30 000 рушничних козаків, що мали ставати пішо, бо шаблі не всі мали". Через якихось 30 років, у 1651 р. під Берестечком із тих же джерел дізнаємось, що в козацькому війську "шабля рідка, самопал — у кожного". Стосовно останнього твердження виникають деякі сумніви, оскільки результати розкопок дозволяють стверджувати, що на той час уже всі козаки мали шаблі, які, переважно, являли собою тип польсько-угорської, інколи польської гусарської шаблі, окремі ж — західно-європейського виробництва. Деякі екземпляри з коротким широким вигнутим клинком, можливо, належать до неідентифікованого ще, але відомого з письмових джерел типу козацької шаблі. Козацькі кіннотники на поясах мали спеціальні гаки для припинання шаблі, що становили специфіку козацького військового обладнання, невідомого в інших арміях того часу. В подальшому часи лихоліть не сприяли організації козацького війська. І, оскільки основою козацької армії все-таки була піхота, то великої потреби в поголовному озброєнні кожного козака шаблею не було. Більше потрібен був "порох у порохівницях", а коли ж справа доходила до рукопашного бою — тоді на виручку приходив… багнет. Це був звичайний кинджал, чи довгий ніж, котрий в критичну мить встромлявся в дуло мушкета.

Йшли роки, а ситуація не покращувалась. І коли, після розгрому Запорізької Січі у 1755 р., розпочалася організація Війська чорноморських козаків, то на його озброєння державною казною була виділена велика кількісь рушниць, карабінів, списів і пістолетів. Шабля не фігурує у жодному з документів Російсько-турецької війни 1787-1791 рр. Згадується лише про рушниці і списи.

Нічого не змінилось і після переселення чорноморців на Кубань. Згідно ордера С. Білого від 16 грудня 1792 р. кожен козак повинен був мати "озброєння по штату — рушницю, пістолет і спис". В перський похід 1796 р. два відбірних чорноморських полки вирушили озброєні тількі рушницями і списами. Більше того, у 1811 р. із усіх полків Чорноморського війська не змогли зібрати шабель для озброєння гвардійської сотні. В багатьох полках взагалі не виявилося жодної шаблі.

Звичайно, такий стан речей не міг задовільнити козацьку старшину, і тоді виготовлення шабель вирішили замовити у тульських майстрів. Нову зброю розробили подібно до легкокавалерійської шаблі зразка 1798 р. Це була досить вдала конструкція, яка витримала перевірку під час Вітчизняної війни 1812 р. В Чорноморії їх відразу назвали "старими козацькими шаблями з плоским ефесом". І, між іншим, недаремно. За своєю конструкцією ці шаблі були дуже схожі на козацькі, що їх ковали колись краківські мечники і аналоги котрих були знайдені під час розкопок під Берестечком. Здавалося б, проблема вирішена, проте… 11 лютого 1816 р. були затверджені одяг і озброєння козаків і офіцерів Чорноморського війська. На озброєння чорноморців тепер стала легкокавалерійська шабля зразка 1809 р., і, як виявилося, це був досить незручний зразок холодної зброї. Якщо у регулярній кавалерії, що діяла в замкнутому строю, подібна шабля могла більш-менш успішно застосовуватись, то для козаків вона виявилась обтяжливою і малоефективною. Зобов'язувати козаків мати у своєму арсеналі подібну зброю було рішенням абсолютно нерозважливим. Тим більше, що одягався та озброювався козак за власний кошт. Подібний парадокс має дуже просте пояснення. У Чорноморському війську не існувало стійкої традиції щодо застосування холодної довгоклинкової зброї під час бойових дій. Правду кажучи, така традиція і не могла виникнути на голому місці, оскільки шабель чорноморці не мали. Озброєння козаків шаблями, розпочате в 1816 р., так і не закінчилось. Козаки всіляко ухилялись від незручної і непотрібної зброї, надавали перевагу звичайним рушницям та кинджалам. І такий стан справ був не епізодичним, а носив масовий характер, що підтверджувалось матеріалами численних перевірок несення служби на Чорноморській прикордонній лінії.

В кінці 1812 р. генерал Єрмолов дістає дозвол імператора на відміну в Чорноморському козачому війську неєфективих кавалерійських карабінів і шабель. Але грошей государ-імператор на переозброєння не виділив, і з цього часу починається довга дорога запровадження в Чорноморському війську дійсно необхідного типу холодної зброї — шашки.

Таким чином, ще на початку 20-х рр. ХІХ ст. питання про введення шашок на озброєння чорноморських козаків могло бути вирішене і вирішене позитивно. Але козаки не підозрювали, з якою бюрократичною тяганиною їм доведеться зіткнутися.

Тут, мабуть, необхідно пояснити, що таке шашка. Шашка (від кабардино-черкеського "са'шхо" — довгий ніж) — це кавалерійська холодна зброя з клинком невеликої кривизни і ефесом, що складається тільки з одного руків'я з роздвоєною голівкою та не має захисних елементів. Характерна відмінність шашки від шаблі — наявність дерев'яних піхов, обтягнутих шкірою, з кільцем (рідше з двома) для пасових ремнів портупеї на випуклій стороні. Тобто шашка носилася на кавказький манер — лезом назад, тоді як у шаблі кільця — завжди на внутрішній стороні піхов, котрі з кінця ХІХ ст. виготовлялись переважно металеві. Крім того, шашка носилася частіше на плечовій портупеї, а шабля — на поясній. Діставши шашку з піхов, можна було відразу нанести сильний удар, а шаблю потрібно було б ще розвертати над головою. Шашка мало пристосована для фехтування — це типово кавалерійська зброя, в той час як шабля може успішно застосовуватись і в пішому бою.

Поступово шашка починає витісняти шаблю, особливо на Близькому Сході і на Кавказі, де, починаючи з ХVI ст. набувають слави стальні посаузьки (тавро "Вовк") і генуезькі клинки (тавро "Гурда"). Кавказькі зброярі і самі починають виготовляти високоякісні стальні клинки, що часом перевершували кращі дорогоцінні булати. Поступово на Кавказ проникають вироби німецьких зброярів з м. Золінген, але й вони починають ставити подібні тавра на клинках, що продавались тамтешнім гірським народам.

Таким чином, що таке шашка, козаки знали добре. Досить добре розуміли і переваги шашки перед незручною кавалерійською шаблею, проте через фінансову неспроможність мало хто з козаків мав змогу дозволити собі придбати ще й шашку. Шабля залишалась основною (хоч і не масовою) клинковою зброєю чорноморців ще впродовж майже 20 років.

Згодом були затверджені нові зразки обмундирування та озброєння козаків Чорноморського війська. Вершнику тепер треба було мати рушницю, до того ж рушниця була зразка 1832 р. з традиційним вже прикладом "азіатського типу", шашку, кинджал, пістолет і спис, а пішому пластунові — тільки рушницю з багнетом. Шашка зразка 1838 р., яку одразу в Чорноморському війську назвали "донською", відрізнялася від шашок кавказького типу. Правду кажучи, це була зброя, що поєднала в собі риси європейського і кавказького (східного) стилів. Клинок досить великої кривизни (60–65 мм), загальна довжина — близько 1 030 мм, клинка — 875 мм, ширина — до 36 мм, маса — близько 1 кг 500 г. Ефес без гарди, руків'я дерев'яне, обтягнуте шкірою, з поперечними рівцями. Низ руків'я оправлений металевою втулкою, спинку вкривала металева планка, що плавно переходила в роздвоєну головку. В 1844 р., з метою прискорити озброєння козаків, військо уклало контракт з козаком війська Донського Андрієм Леоновим і нахічеванським купцем Павлом Султан-шахом на постачання шашок і кинджалів з клинками виробництва тульського заводу. Головна відміннісь кавказьких шашок від статутних — в клинках малої кривизни і лоских хвостовиках з наклепаними дерев'яними чи роговими накладками. Легкий ефес автоматично викликає переміщення центра ваги в сторону вістря, що в свою чергу дозволяє нанести швидкий і могутній удар. Клинки з такими властивостями називаються "ведучими". Треба відзначити і особливості конструкції піхов кавказької зброї. Основна відмінність полягала навіть не у способі носіння, а у своєрідно влаштованій горловині верхівки піхов — так званому розтрубі, куди входив ефес аж до голівки і за рахунок тертя надійно фіксувався в похідному положенні. Піхви шашки зразка 1838 р. такого розтруба не мали.

В 50-ті роки ХІХ ст. вже не тільки окремі козаки, але й Чорноморське військо починає закуповувати шашки саме кавказького стилю. З 1859 р. починається довготривале співробітництво з Германом Таннером, ганноверським підданим, на виготовлення рушниць, пістолетів, шашок і кинджалів. Але незважаючи на все це, замовлення на необхідну кількість зброї дали Таннеру в Бельгію і на німецькі заводи. Шашки виготовлялись на заводі "Люнешлосс" із найкращої золінгенівської сталі. Всього було виготовлено для війська більше 11 тис. шашок. "Таннеровки" (так їх охрестили козаки) були виготовлені на зразок черкеських і відрізнялись добре розрахованою противагою. Клинок був ледь зігнутий, з трьома вузькими рівцями вздовж обуха. Руків'я виготовлялося із двох половин буйволового рогу, скріплених з хвостовиком двома залізними заклепками. Не дивлячись на відносно довгий клинок, приблизно 770–780 мм (загальна довжина — 920–930 мм), шашка разом з піхвами важила трохи більше 800 г. "Таннеровки" відразу сподобалися козакам, вони довго передавалися у спадок і вважалися найкращими серед іншої зброї, і тільки шашечні клинки Златоуста змогли порушити їхню славу.

В 1860 р. створюється Кубанське козаче військо, основу котрого складають козаки — чорноморці і козаки — лінійці. Закінчується довгий процес пошуку оптимальних варіантів озброєння і обмундирування, закріплюється офіційне положення, за яким козаки-кубанці повністю переходять на черкеський бойовий комплекс. Віднині клинки військо замовляє тільки в Златоусті.

Для кожного нового замовлення розроблявся зразок шашки, виготовлялись креслення і пояснювальний опис. Зразки відрізнялися довжиною і вагою клинка, розміром і матеріалом руків'я, формою голівки, кутом нахилу руків'я, тощо. Крім того, наявність великої кількості довільних зразків заважала можливості заготовити недоторканий запас. Було вказано на поганий стан клинків холодної зброї (особливо шашечних): всі вони, за рідким виключенням, мали сліди іржі. І цьому сприяла особливість конструкції верхньої частини піхов. Розтруб, в якому розміщувалось руків'я шашки, був "гарним резервуаром для стікання дощової води". Та існувала ще одна причина, але вона була настільки очевидною, що не потребувала розголосу. Справа в тому, що зброя Златоуста на той час була набагато кращою, ніж вироби кустарів. Командири строєвих частин вже давно просили наказних отаманів добитись поголовного озброєння козаків шашками "казенного изготовления" і не допускати зброї кустарного і особливо варшавського виробництва. Треба пояснити, яку зброю називали в ті часи "варшавською". Цими клинками, як кинджальними, так і шашечними, буквально наводнили Кубань козаки кубанського дивізіону, розквартированого у Варшаві. Там вони скуповували досить гарні і дешеві клинки і вдома продавали козакам, котрі мали йти на службу. Але ці клинки були загартовані "сухим способом", і під час сильного чи неправильного удару розлітались на шматки. Саме з Варшави на Кубань прийшла "мода" на окремі металеві голівки, що кріпились до рогового руків'я за допомогою цементного розчину, перепаленого гіпсу, квасців і однієї залізної заклепки. Обваженіння ефесу викликало зміщення центра ваги до руків'я, пропадало відчуття "ведучого клинка". З подібними ефесами у війську довго боролись, але, як правило, безрезультатно.

Розпорядженням Наказного Отамана Кубанського козачого війська була створена спеціальна комісія для розробки зразка шашки і кинджалу. Вона уважно вивчила різноманітні зразки зброї, що знаходились у військовій майстерні та у приватних осіб, і одноголосно вирішила, що найкращими і найбільш відповідними своєму призначенню є клинки златоустівського заводу, як шашечні, так і кинджальні. Піхви також були визнані цілком задовільними. Члени комісії керувались тим, що цей тип піхов витримав перевірку Кавказькою війною, і козаки з ним звиклись. Вони легкі і прості за конструкцією, а тому їх легко зробити чи поремонтувати в кожній станиці з матеріалів, що завжди напохваті. Пізніше комісія подала опис зразків шашки і кинджалу, вказуючи розмір, вагу, прибор і вартість. Шашечний клинок складався з бойового кінця довжиною близько 160 мм, що починався від вістря і продовжувався до початку рівців. Призначався він для уколів і рубки. Середня частина клинка мала по два вузьких рівця з кожної сторони по зразку так званих "вовчків" і призначалась для відбивання ударів і рубки. Третю частину клинка складав хвіст. На нього кріпився ефес. Клинок, зроблений із литої сталі, має загартований бойовий кінець і середину; кривизна клинка — подібна кривизні "вовчків".

Довжина клинка без хвоста — 755 мм, ширина відповідає довжині, але не менше 33 мм в центрі удару. Вага клинка — 610 г. На хвості клинка — два отвори для кріплення заклепками ефеса. Ефес складався з руків'я, голівки і трьох заклепок. Руків'я із буйволового чи бичачого рогу із двох половинок. Голівка азіатського зразка з латуні кріпилась на верхню частину руків'я за допомогою цементного розчину і заклепувалась.

Піхви виготовлялись із двох половинок легкого дерева з горловиною для розміщення руків'я аж до голівки, обтягувались шкірою і вкривались лаком. Крім того, нижня частина піхов, починаючи від нижньої гайки, покривалась вощанкою (парусина, просочена яр'ю і воском). На шкіру надівався латунний набор із верхнього і нижнього наконечників і верхньої і нижньої гайок. Верхній наконечник кріпився до горловини двома заклепками, і під ним розміщувалась верхня гайка зі скобою для нижнього пасового ремня, і на кінці піхов двома заклепками кріпився нижній наконечник.

Портупея до шашки виготовлялася з вичерненого сиром'ятного ремня кавказької вичинки і складалася з плечового і двох пасових ременів: верхнього і нижнього. Ширина ременів — близько 14 мм, довжина плечового — 145 см, довжина верхнього паса — 18 см, нижнього — 50 см. Підгонилась портупея до шашки таким чином, щоб обидва пасика, протянуті вздовж шашки, розташовувалися на середині голівки руків'я. В пішому строю портупею носили через праве плече, в кінному — надівали на пояс. Вага шашки з піхвами дорівнювала близько 1 кг 25 г. Клинок важив 610 г, вага прибора на шашку — 145 г, вага набора на портупею — 68 г. Загальна вага шашки з портупеєю складала 1 кг 588 г. Одним словом, як помітив уважний читач, загальна вага зразкової шашки порівняно з "танеровками" значно виросла, а "мода" на окремі латунні головки, принесена із Варшави, зіграла і тут свою "чорну справу". Але доля була милостивою до кубанців. У вересні 1894 р. зразкові шашки і кинджали Кубанського і Терського війська були надані в головне артилерійське управління. Їх оглянув інспектор артилерійських прийомок генерал-лейтенант Енгельгард. Він відмітив, що ці шашки відрізняються від шашок зразка 1881 р., але враховуючи думку козаків на Кавказі і славне бойове минуле цього типу зброї, запропонував залишити їх без змін, попередньо випробувавши їх. І знову "притчею во язицех" стали піхви. Мало того, що конструкція піхов, на думку Егельгарда, дозволяла збиратись воді біля ефеса, ще й з'єднання частин в піхвах було визнано неміцним. Але найбільші претензії викликав спосіб з'єднання ефеса з хвостовиком клинка. Поперечні заклепки інспектор вважав ненадійними і запропонував кріпити ефес подібно до шашок зразка 1881 р. за допомогою контргайки у розрізі ефеса.

Зразкові шашки і кинджали були доставлені на інструментальний завод, а вже там були перевірені бойові якості зброї. Випробування провели дуже ретельно. Правда, результати порівнювали чомусь з драгунськими шашками, а не з козачими зразками 1881 р. Клинок Терського війська виявився трохи тоншим за драгунський і коротшим на три лінії (лінія — 2,54 мм) і мав два вузьких рівця і один широкий. Клинок Кубанського війська був ще тоншим і коротшим на 4 лінії з двома вузькими рівцями біля обуха. Гартовані клинки були пружинним гартом. Від ваги 20,5 кг терський клинок вигнувся на 16,5 см, а кубанський — на 16 см. В обох клинках точка найбільшого вигину виявилась ближчою до вістря, ніж у драгунського. Після зняття ваги обидва клинки вирівнялися повністю, без залишкових деформацій. Шашками рубали мідь, залізо, протикали залізні листи. Клинки витримали все — ні пом'ятостей, ні зарубин не виявлено. А от ефеси підвели. Після першого ж удару по міді розлетілось руків'я терського клинка, а у кубанського розхитались обидві половинки, хоча ефес був заздалегідь обмотаний тканиною. В результаті клинки були визнані добрими, а спосіб кріплення ефесів — незадовільним.

Генерал-лейтенант Енгельгард повідомив про результати випробувань в Головне управління козацького війська, звідти ці відомості були доставлені у військо через штаб Кавказького воєнного округу. Після уважного вивчення результатів випробувань, всебічного обговорення переваг і недоліків спроектованої зброї члени комісії надали отаману Кубанського війська своє заключення, котре він довів начальнику штаба Кавказького воєнного округа 14 березня 1896 р. Відносно піхов, Кубанське військо твердо стояло на своєму, ще й додали таке обгрунтування, що розтруб покриває ті частини руків'я, що виступають назовні, і ефес не так чіпляється за одяг, гілки, тощо.

Спосіб кріплення ефеса кубанці вважали кращим за донський, а те що при випробуваннях щось там розлетілось на шматки, то це — або брак виробника, або незрозуміло що. Руків'я з рогу, чи металу, скріплене з хвостовиком двома заклепками впритик, не може відділитись ні при якому сильному ударі. І тільки одна, але суттєва деталь була змінена. Руків'я вирішили виготовляти по-старому, з двох половинок рогу чи металу, але як суцільне, разом з головкою, не допускаючи кріплення окремої головки цементним розчином, чи мастикою. Головне управління козацького війська, розглянувши думку кубанського війська, вирішило, що остаточний висновок можна дати лише після попереднього випробування на Інструментальному заводі. Старі зразки були відправлені у військо і замовлені нові, виготовлені згідно останнього проекту, пізніше військовий штаб дав вказівки начальнику військової майстерні виготовити нові зразки шашки, керуючись проектом наказного отамана. На старі клинки прикріпили нові руків'я із рогу буйвола і відправили їх до штабу Кавказького округу. При цьому отаман, подаючи клопотання про затвердження цих зразків, просив дати дозвіл на можливість обковування голівки руків'я поверх рогу тонким металевим ковпачком для тих козаків, хто забажає.

Кубанці поспішали і вже в березні 1899 р. виготовили нові зразки, описи до них і креслення. На хвості клинка тепер було не два, а три отвори від заклепки. Руків'я із буйволового рога, суцільне, із серцеподібною головкою. Шість шайб, відлитих із мельхіору (білий метал — три орла, № 30), вставлялись у гнізда рогових щічок. Верхню гайку до піхов кріпили двома заклепками, додали другу заклепку і для нижньої гайки.

Безумовно перевагою зразка 1899 р. була менша вага, порівняно зі зразком 1893 р. Проектні зразки були доставлені в столицю і в серпні 1899 р. оглянуті у відділі зброї. Під час перевірки виявилось, що заклепки "сидять" в отворах не міцно, через що хитаються щічки руків'я. І, головне, знову не були поставлені шайби під заклепки, хоча і в кресленнях, і в описах вони вказані.

А життя йшло, і Військо, замовляючи клинки і оформлюючи їх на Кубані, не сильно дотримувалось статутних зразків. І після 1904 р. багато клинків мали заклепки, розклепані без шайб. Не завжди відповідали зразковому декор прибора шашок і кинджалів. Адже, крім військової майстерні оформленням клинків займались військово-ремісничі школи, полкові майстерні і чисельні майстри-кустарі.

У 1913 р. наказом по воєнному відомству № 359 було затверджено опис офіцерських шашок кавказького і азіатського зразків. Шашку носили при всіх формах одягу чини конвою, генерали і офіцери кавказького козачого війська, Дагестанського полку, Осетинського дивізіону, ад'ютанти і чини Свити, що рахувались по кавказьким козачим військам, генерали і офіцери піхотних, артилерійських та інженерних частин, розсташованих на Кавказі. Процес озброєння Кубанського козачого війська статутною довгоклинковою холодною зброєю підходив до свого логічного завершення.

Настав 1914 рік... Перша світова війна. Як годиться, одразу були мобілізовані козацькі формуваня. На широких просторах "театру воєнних дій" козаки пішли в бій з шашками і кинджалами зразків 1904 р. Цій зброї випало разом пройти бойове хрещення, проте надалі шляхи шашки і кинджалу різко розійшлися. Нові види озброєння з самого початку війни перехопили "пальму першості" у кавалерії. На передній план виходять кулемети: спочатку станкові, а потім і ручні. З'являються аероплани, бронеавтомобілі і танки, міномети і автомати. Кавалерійські атаки тепер скоріше — виключення, аніж правило. З холодної зброї найчастіше використовуються багнети, кинджали і тесаки. Набувають популярності малі саперні лопатки. А шашки і шаблі спочивають у піхвах. Деякі воєнні аналітики передрікають повний занепад кавалерії як роду військ, але вибухають революції 1916, потім 1917 років. Розпочинається громадянська війна...

На відміну від першої світової, громадянська війна визначається відсутністю чіткої лінії фронтів, а також численними кавалерійськими формуваннями різних політичних сил, що протистоять одна одній. На широких степових просторах колишньої Російської імперії величезні маси озброєного люду верхи на конях під різними прапорами бились, рубали один одного, відстоюючи кожен своі ідеали, а іноді просто не розуміючи хто, за що і проти кого воює. Мабуть з часів наполеонівських війн кавалерійська холодна зброя не мала такого широкого застосування.

Пройдуть роки, минуть десятиліття. Кубанським козакам і їхнім нащадкам ще доведеться пережити і голод, і репресії, і колективізацію. Доведеться героїчно вистояти в жорстоких боях Великої Вітчизняної. А потім відбудовувати зруйноване війною народне господарство. Здавалося б, саме слово "козак" відходить у легенду.

Та доля усміхнеться ще раз. Так, на початку 90-х рр. ХХ ст. починають відроджуватись численні козацькі товариства. Поступово вони міцніють, гуртуються, об'єднуються в чіткі структури. Уряди Росії та України видають укази на підтримку козацтва. Продовжується обмін повноважними делегаціями, налагоджується тісна співпраця, організовуються спільні акції по вшануванню пам'яті загиблих героїв. Виникає необхідність якось відзначати найбільш заслужених, шанованих діячів відродження козацтва. Серед інших нагород одразу на передній план виступає іменна холодна зброя — шаблі та шашки. Та де ж їх набрати? Шабель катастрофічно не вистачає навіть на озброєння почесної варти. Намагання крайових отаманів налагодити виробництво клинків на місцевих заводах потерпають невдачу. Заводи стоять, інфлящія галопує. Кустарі-умільці готові за певну винагороду виготовити що завгодно, але на жаль ніхто до ладу не знає ні точних, ні кількісних, ані якісних характеристик шабель і шашок.

Історія вкотре повторювалась — кубанські козаки знову були без шабель і шашок. Допомога прийшла несподівано від Низового війська Запорізького. В одному з його куренів — в Новокаховському — зародилась ідея гідно представити українське козацтво на теренах Кубані. Вибір зупинили на холодній зброї — шашці 1904 р., виконати таке непросте замовлення було доручено мені — автору цих рядків, майстрові, що вже мав досвід виготовлення високоякісних копій холодної зброї (переважно XVI — XVIII ст.) і вже встиг себе зарекомендувати як непоганий спеціаліст. Одразу зауважу, що, незважаючи на чисельні каталоги колекцій холодної зброї вітчизняних і європейських музеїв, які довелось перечитати, інформації про кубанську шашку ніде не знайшлось. Детального ескізу, змальованого з оригіналу і представленого кубанським козаком Миколою Плюхіним для виготовлення справжньої достовірної копії було замало. Допоміг у цій справі отаман новокаховського куреня Низового війська Запорізького полковник Юрій Властов. Завдяки його енергії були налагодженні зв'язки з козаками-побратимами Тимошівського, Медведівського та Краснокутського куренів Всекубанського Козачого Війська. Під час чергової поїздки на Кубань козаки-запорожці познайомились з провідним спеціалістом відділу зброї Краснодарського історико-археологичного музею Б.Є. Фроловим. Саме його фундаментальні дослідження кубанської зброї лягли в основу не тільки цієї статті, а й тієї грандіозної роботи по відтворенню технології виготовлення шашки зразка 1904 р.

Насамперед треба було визначитись з вибором матеріалу. Шукати аналоги литої сталі кінця XIX ст. при тодішній економічній ситуації — даремна трата часу. Тому було прийняте рішення використати сталь марки 40ґ13 як таку, що непогано зарекомендувала себе на шабельних клинках. Заготовки проковувались із прутків з подальшою їх шліфовкою з потоншенням до вістря. Гартування проводилось, загальним чином, перед шліфованням. Нагрівання в муфельній печі або індуктором до температури +1 050°С і охолодження на наковальні під пневмолотом чи пресом. Охолоджувати під струменем повітря, як це радилось в довідниках і деякими ковалями, не стали, оскільки при такому охолодженні заготовки "вело" і виправляти подібні дефекти було дуже складно. Найважче було визначитись із товщиною обуха біля хвоста і на кінці вістря, адже необхідно було вийти на вагу 610 г при достатній жорсткості клинка (як пам'ятаєте, величина вигину від ваги 20,5 кг не повинна перевищувати 16,5 см). Виявилось, що досягнути потрібних характеристик, маніпулюючи тільки товщиною обуха для даної марки сталі дуже складно. Довелось поекспериментувати з конфігурацією профілю клинків. Десь після шостої чи восьмої спроби вдалося виготовити профіль, який відповідав би визначенню "кубанський". Готові клинки випробовувалися не тільки рубкою міді і заліза, а й ударом плазм об ребро наковальні. Після чого полірувались і навмисно затуплювались, щоб дотриматись необхідних "формальностей" від МВС. Ефеси спочатку виготовлялись із суцільними латунними головками (по "варшавській" моді), але спосіб кріплення з хвостовиком був винайдений новий, щоб не допустити відриву тяжкої головки. Піхви для таких шашок виготовлялись на зразок 1881 р. з довільним оздобленням. Для традиційних кубанських шашок зразка 1904 р. піхви робились обов'язково з горловиною (розтрубом), куди входило руків'я аж до головки. Обтягувались піхви шкірою чи оксамитом. Прибор складався з верхнього і нижнього окуття і двох широких верхньої та нижньої гайок зі скобами (рідше з кільцями) для пасових ремнів портупеї. Металеві частини гравірувались традиційно для кавказької зброї — в стилі "мархарай". Загальна вага шашки в піхвах складала трохи більше 800 г. Відгуки козаків-кубанців були найкращими. Більше того — шашка надзвичайно сподобалась і українським козакам. Незважаючи на відсутність підтримки з боку держави, на тяжкий економічний стан, українські зброярі змогли до святкування 200-літньої річниці переселення запорожців на Кубань гідно представити Низове Військо Запорізьке на Кубанській землі і подарувати козакам-побратимам зброю, яка служила вірою і правдою не одному поколінню козаків — кубанську шашку зразка 1904 р.