Скільки разів, лізучи у крижану воду в жовтні за збитим крижнем, розгублено шукаючи серед густих кущів підстрелених куріпок або ловлячи серед очерету підранка чиряти, я говорив собі: "Все! Досить! Це останній раз! Наступного сезону неодмінно придбаю собаку!".Сезон минав за сезоном, а я так і не наважувався придбати собі супутника та помічника у мисливській справі. Не наважувався ще й тому, що добре знав, яка то відповідальна та складна справа - виростити і підготувати (натаскати) для полювання собаку. Колись, ще на зорі моєї мисливської кар'єри, придбавши рушницю, я придбав і цуценя фокстер'єра. Звичайно без родослівної та інших документів. Білл (так я назвав цуценя) виріс геройським песиком. Хвацько давив щурів, супроводжував мене за будь-якої погоди на полюванні, був мені вірним супутником і в мороз, і в зливу. Зимою ганяв зайців, але без голосу і наскільки йому це дозволяли його невеличкі лапи. Восени розшукував і подавав биту птицю. Але за своїм призначенням (як норник) не працював, оскільки був переростком і ні в яку нору не влазив. Полював я з ним років зо три, поки Білл не підхопив взимку у полі якусь заразу і помер вдома у мене на руках, ставши причиною смутку усієї родини, для котрої він був загальним улюбленцем. Поховавши собаку на городі і відсалютовавши, як і годиться за традицією, трьома пострілами (згідно кількості років, які собака полював), дуже засмутившись, я вирішив, що, мабуть, більше собаки заводити не буду. Та коли сплинуло доволі часу і мені довелося робити запливи у крижаній воді за здобиччю та в розпачі кидати підранка, який знаходився десь поруч, я зрозумів, що так не годиться. Дійсно, мисливець без собаки - "что-то недостаточное, неполное". Яку породу вибрати? Для мене це питання було вже вирішене. Мій собака - це курцхаар. Чому саме курцхаар? Про універсальність цієї породи, про полювання курцхаарів на болоті, в полі та по кривавому сліду можна прочитати в будь-якому посібнику по мисливському собаківництву. Не буду повторювати характеристики, дані кінологами курцхаару. На мій вибір вплинуло дещо інше. Ще в дитинстві, читаючи чудову книгу Р. Распе "Пригоди барона Мюнхгаузена", мою уяву приголомшила оповідка "найчеснішої людини на землі" про його мисливського собаку. Пес благородного барона за будь-яких умов завжди приводив хазяїна до дичини. Пошук його був стрімким і невпинним, і ніщо не могло відволікти собаку Мюнхгаузена від мети. Завдяки їй барон ніколи не повертався з полювання без здобичі. Йшли роки. Вік собаки недовгий. І коли віддана тварина здохла від старості, барон був у розпачі. Він довго сумував. А згодом наказав пошити зі шкіри собаки куртку, на згадку про свого друга по полюванню. Та ось диво! Тільки-но Мюнхгаузен вдягав цю куртку, вона відразу впевнено тягла його в хащі або в болото - в те місце, де знаходилась дичина. Коли ж барон наближався до дичини, від куртки з хряскотом відлітав ґудзик і наповал вражав птаха або звіра. Так що Мюнхгаузену вже не потрібна була рушниця. Достатньо було тільки пришивати до куртки олив'яні ґудзики. Навіть після смерті собака продовжував служити своєму хазяїнові. Цікава історія? Так от, художник, який ілюстрував цю книгу, виявився не профаном у мисливській справі і біля Мюнхгаузена, одягненого в розкішний камзол і трикутний капелюх, зобразив німецьку короткошерстну лягаву. До речі, і сам барон Мюнхгаузен - реальна людина. Прототипом до книги Р. Распе став барон К.Ф.І. Мюнхгаузен (1720-1797 рр.), який деякий час служив в російській армії, був завзятим мисливцем та чудовим розповідачем історій, які траплялись з ним в його сповненому пригодами житті. Достовірність цих історій мало хто ставив під сумнів (принаймні вголос), бо Мюнхгаузен був чоловік гарячий і без зайвих вагань міг викликати на поєдинок людину, яка вважала що барон бреше...

Так от образ барона і його собаки надовго засів у моїй голові. Навіть через багато років, розмірковуючи над тим, який мені потрібен собака, я підсвідомо бачив перед собою Мюнхгаузена, а біля його ніг - курцхаара. Звичайно, тепер я хотів брати собаку за всіма правилами: від робочих батьків, з родослівною, тощо. І звичайно хотілося взяти найкращу, від чемпіонів, класу "еліта". Знайшовши в кінологічному довіднику адреси власників найтитулованіших курцхаарів, я почав листування. Час спливав, а я ніяк не міг підібрати те, що мені було потрібно. То ціни були непомірні, то домашні проблеми не давали змоги виїхати за цуценям на південь України, де, як зазначалось в літературі, - найкращі лінії курцхаарів. Все стало на свої місця в червні 2000 р. І не десь за тридев'ять земель, а у рідному Чернігові на щорічній виставці мисливських собак. Я прийшов на виставку із семирічною донькою Катрусею. Ми ходили між рингами, де милувалися різними породами собак та спілкувалися з їхніми господарями, багато яких мені були знайомі по спільним полюванням. Катеринка, як на її вік, досить добре розумілася на породах і давала свої оцінки, вказуючи на недоліки. Підійшли до рингу лягавих собак, де були представлені ірландці, дратхаари, спаніелі і декілька курцхаарів. Я з цікавістю почав розглядати собак, аж раптом прибігла донька і сповістила мене: "Татку, ходи за мною, там те, що нам потрібно!" "Тим, що нам потрібно" виявилися троє цуценят курцхаарів в картонній коробці, яких продавала миловидна жінка. Двоє рябі в сірий крап, а третє - все кавової масті. Познайомились з господаркою. Справка-походження на цуценят є. Чудові батьки з робочими дипломами. Ціна порівняно невелика. Ну, думаю, потрібно брати. Класу "еліта" невідомо коли візьму, та й чи візьму взагалі, а ці, ось вони - живі, здорові, реальні! "Катеринко, вибирай!" - кажу доньці, і вона впевнено показує пальчиком на зовсім кавову сучечку. Тум мене взяв сумнів. У моєму розумінні курцхаар - це собака кавової масті з сірим крапом, тобто в плямах. А цей увесь кавовий. Підійшла до нас кінолог Олена і розвіяла мої сумніви: "Твоя донька має рацію. Повністю кавовий курцхаар - козирна масть! Бери, не сумнівайся, чудовий собака". Заплатив я завдаток, і через два дні у мене по двору бігало тримісячне цуценя курцхаара під кличкою Аза, відповідно до його масті і нахилу до крадіжок.

Про те, як ростив і чим годував цуценя я розповідати не буду. В посібниках по мисливському собаківництву про це детально описано. Слід намагатися ретельно виконувати по мірі можливостей ці вказівки, щоб собака був живий і здоровий. З самого початку собака жив у мене на подвір'ї і зиму переніс чудово, незважаючи на морози. В деяких посібниках можна прочитати, що курцхаари погано переносять мороз, і якщо температура нижча за 8 градусів морозу, то їх потрібно забирати в хату. Я вважаю що це невірно. Потрібно зробити велику, простору будку з подвійними стінками, між якими встановлюється теплоізолятор, пінопласт, наприклад. Намостити якомога більше сіна або соломи і вхідний отвір завісити товстою, теплою ковдрою. В такому житлі та ще годований ситною жирною стравою курцхаар мерзти не буде, а вкриється густим гарним підшерстком і отримає загартування, яке в майбутньому вигідно відрізнятиме його від "диванних" собак.

Мені було цікаво і смішно спостерігати деякі паралелі у житті Ази і моєї доньки. У обох одночасно почали випадати молочні зуби і рости постійні. Катя пішла в перший клас, вчилася читати і писати. Аза почала вчитися своїм премудростям: "Не можна!", "Сидіти!", "Лежати!", "Подай!". Минув рік - донька перейшла до другого класу. Аза перетворилася з незгарбного цуценяти в молоду, красиву суку курцхаара. Прийшла пора натаски в полі по справжній дичині. Взагалі натаскувати курцхаарів можна з 6-8 місяців. Але дуже обережно, щоб не перевтомлювати фізично та психічно молодого собаки. Я вирішив займатися натаскою, керуючись порадами Л.П. Сабанєєва: "Натаскивать собаку не ранее 9 месяцев или даже года (сук ранее, чем кобелей)".

І от, коли забуяв травень і навкруги не відчувалося нестачі учбового матеріалу (болотної та іншої дичини), почалися наші "університети". Я не збираюся навчати, як потрібно натаскувати лягаву собаку. Це також досить добре описано в спеціальній літературі шановними і досвідченними метрами кінологічної справи. Я хочу розповісти, як це відбувалося зі мною та моїм собакою, яких помилок ми припускалися і як воно взагалі зараз "поставити" лягавого собаку. Отже травень. В травні-місяці вже присутні всі види дичини, на які доведеться полювати восени. Якщо конкретно, то це дупель, бекас, перепел, куріпка. Звичайно, ще гаршнеп, але він - птах прольотний, і у нас не гніздиться. Зустрінемось ми з ним пізньої осені.

Починати натаску собаки потрібно з відпрацювання пошуку і в такому місці, де ніякої дичини і духу нема, щоб вона своїм запахом не відволікала собаку і не збуджувала її задарма. Таких місць (де відсутня всяка дичина) зараз предостатньо. Я брав Азу на повідок. Півгодини йшли до лісу. Потім відпускав її, і півгодини ще йшли лісом. Переходили невеличку річку Білоус і на пустирі за дачами починали заняття. Суть занять полягала в тому, щоб навчити собаку прочісувати місцевість перед мисливцем "човником", тобто 40 м праворуч, розворот і стільки ж ліворуч. Для цього собаці чіпляють довгий повідок (чок-корду) і смикають за нього, коли треба повернути, при цьому подають сигнал свистком. Собака швидко звикає і надалі сам все робить без повідка, а пізніше і без свистка. У курцхаарів, як і у інших лягавих, все вже закладено від природи, і їм треба лише нагадати, або підштовхнути до цих дій. Нам з Азою вистачило двох виходів з чок-кордою і свистком, а потім я її пустив вільно. Вона пішла, як вітрильник у морі, міняючи галси. Пішла, як і належить лягавій, - чітко проти вітру, рівним галопом. Пускати собаку в пошук неодмінно потрібно проти вітру. А я тягав її на чок-корді і свистів, забувши про цю прописну істину. Аза сама виправила мою помилку. Через три виходи в поле вона вже чітко ходила на паралелях і за свистком або помахом руки міняла напрямок. Всілякі пташки, особливо жаворонки дуже її хвилювали. Вона робила стойки а потім гнала їх щодуху. Я відразу розвертався і йшов у протилежному напрямку. Побачивши моє зневажливе відношення до всієї цієї "мілкоти", Аза згодом і сама перестала звертати увагу на пташок, які крутилися у неї перед носом.