Розвиток закону про зброю у Німеччині. До 1918 року взагалі не було закону про зброю, у Кримінальному кодексі тих часів можна було знайти лише статтю про зловживання вогнепальною зброєю. Після військової поразки Німеччини країни-переможці спробували зменшити рівень озброєності у Німеччині і сприяли прийняттю відповідного закону про роззброєння населення та реєстрацію вогнепальної зброї.

Внутрішньо-політична нестабільність у 20-і роки спричинила прийняття 12 квітня 1924 року імперського закону про вогнепальну зброю та боєприпаси, котрий у 1931 році був доповнений положеннями про виробництво та торгівлю. Після приходу до влади націонал-соціалістів, у 1938 році був прийнятий імперський закон про зброю, який приніс лібералізацію щодо зброї (зважте, в умовах диктатури!).

Після капітуляції німецького вермахту у 1945 році країни-переможці знову вжили заходи щодо роззброєння населення. «Щоб роззброїти населення та сприяти суспільному порядку» 7 січня був виданий наказ № 2 Контрольної ради, який повністю забронив приватним особам володіння зброєю.

Після набуття суверенітету у ФРН знову було лібералізовано законодавство щодо зброї – знову став чинним імперський закон про зброю 1938 року (створений націонал-соціалістами!). У НДР лишився чинним названий наказ № 2. Виняток було зроблено лише для осіб, які займали досить високі місця у партійній, поліцейській та армійській ієрархіях.

У Федеративній Республіці Німеччина наприкінці 60-х років політично-мотивований тероризм був використаний як аргумент для загострення закону про зброю, незважаючи на той факт, що суттєва для насильників зброя вже була охоплена чинним на той момент законодавством. Його формулювання відрізнялося від вже згаданого наказу контрольної ради – замість «суспільного» турбувалися про «внутрішній порядок», загалом же спрямованість цих заходів лишилася незмінною – зацікавлені у зброї некримінальні громадяни.

До того ж, в обгрунтуванні другого федерального закону про зброю проголошувалося: «Закон про зброю не спрямований проти законослухняних, відданих громадян. Він спрямований проти ворогів та порушників внітрішнього порядку. Ці основні засади повинні усвідомлювати всі – як службовці адміністрації, так і адміністративні судді, які матимуть справу з цим законом. Закон слугує поліпшенню внутрішньої безпеки і не допускає ані дріб'язкових бюрократичних зловживань, ані навіть просто помилкового його застосування».

Виникає питання, чому тепер закон про зброю має на меті «залишити в народі якомога менше зброї», як це постійно звучить у висловлюваннях для обгрунтування обмежувальних заходів?

Неефективність закону про зброю, спрямованого проти іншої групи, ніж, власне, названі «порушники громадського спокою та порядку», не призвела до реставрації закону. Навпаки, третій федеральний закон про зброю 1976 року містить численні подальші обмеження. Та й цим справа не закінчилася: зміни у законі, прийняті у 1978 році, містили нові обмеження.

З початку 1992 року «Комісія федеральних земель», члени якої невідомі (!), працює вже над тим, як загострити й без того обмежувальний німецький закон про зброю. Відомі на сьогоднішній день його проекти свідчать, що навіть право на спадок чи захист житла її не зупинять!

Порівняння з іншими країнами. Часто доводиться чути висловлювання, що виявляють поверхневість розгляду суті питання: «Менше зброї у народу, – менша злочинність» або «Жорсткий закон зменшує число злочинів».

Однак, згідно цієї формули, вулиці країн, де діє ліберальний закон про зброю, мали б бути найнебезпечнішими, а в країнах з жорстким законом кримінальність мала б бути незначною.

Вирогіднішою була б формула: «Менше нелегальної зброї – менша злочинність». Проте жоден закон не регулює обіг нелегальної зброї. Лише легальна зброя піддається контролю, а вона у кримінальній статистиці згадується побіжно.

У «Даних по злочинам зі зброєю та вибуховими речовинами у Німеччині» наведені випадки застосування зброї, якою володіли законним шляхом (див. табл. 2). Якщо когось долають сумніви у наведених цифрах, нехай він запитає у себе, чи часто доводилося йому (по службі чи приватно) бачити колекціонера зброї, мисливця, або стрільця-спортсмена, які б загрожували своєю зброєю.

95% зброї, що досліджується у криміналістичних лабораторіях, належала злочинцям нелегально, до того ж близько 60% її вилучено у злочинців не німецького походження. З невеликої кількості зброї, що належала її власникам легально і була злочинним чином використана, більша частина причетна до погроз або застосування під час з’ясування стосунків. Зброя мисливців чи колекціонерів, яка досліджувалася у лабораторіях, здебільшого була причетна до нещасних випадків чи самовбивств і зовсім рідко до справжніх злочинів.

Які ж країни у Європі тепер мають обмежувальне, а які – ліберальні закони про зброю?

Історичний кордон розділяє Європу також стосовно відмінності законів про зброю. Розбіжність у законах зумовлена наявністю різних політичних систем, проте, здебільшого мотив для обмежувального закону можна сформулювати дуже просто: «Якщо номенклатура вбачає загрозу для свого існування, власники зброї, якщо вона отримана не з клятвою на прапорі, за всіма правилами стають підозрілими».

Із західного боку «залізної завіси» закони про зброю за своїм характером ліберальні, або були такими (Німеччина до 1972 року), в той час, як з боку східного блоку панують обмежувальні тенденції. Однак, спостереження, що соціалістична ідеологія здебільшого не довіряє своїм громадянам володіння зброєю, може бути застосоване і до деяких західних країн.

Ініціаторами пропозиції щодо лінії у законодавстві про зброю у Європейському парламенті згідно протоколу від 11 липня 1990 року були німецькі депутати (не лише від СПН та «зелені»), а також британські від партії лейбористів (останні відчули свіжий потяг вітру після жахливого злочину з вогнепальною зброєю, коли 13 березня 1996 року психічно хворий чоловік у Дубліні застрелив багатьох школярів).

Тоді, у 1990 році, у преамбулі говорилося: «Державні установи повинні вжити заходів щодо поступового зменшення кількості вогнепальної зброї у приватному володінні європейських громадян», тим самим чітко зазначалося, шо усі заходи спрямовані проти громадян, а зовсім не проти злочинців.

Зброя та злочинність у Німеччині. Якби обмежувальне законодавство могло зменшувати злочинність, то федеральна поліційна статистика Німеччини свідчила б про найкращі результати серед країн Європи. Насправді ж ми бачимо протилежне (див. табл.).

Думки з цього приводу висловлювалися і раніше далекоглядними правоохоронцями: «Саме заходи, задумані для захисту наших громадян та суспільства, роблять їх беззахисними – правопорушники діють значно вільніше, вони відбирають у наших громадян майно, здоров'я та життя під захистом тих стін, які зводилися для захисту жертв» (дііоктор Альфред Штюмпер, поліцай-президент землі Баден-Вюртемберг).

Напрошується питання, куди поділися статистичні дані, що іноземні банди з держав колишнього східного блоку уникають австрійських та швейцарських теренів, де в них «земля під ногами горіла б», а обирають Німеччину саме тому, що тут можна «працювати» спокійніше, не боячись опору (порівняйте Кельн та Дюссельдорф, Цюріх та Берн, Вапгіштон та Арлінгтон)?

Лишається сподіватися, що названі факти не спробують звести нанівець аргументом, що німецькі громадяни не настільки надійні і не мають почуття відповідальності, як громадяни Австрії чи Швейцарії, або не вміють обходитися із зброєю, як американці!

Про розвиток ситуації щодо злочинних проявів у Німеччині промовисто свідчать цифри, взяті зі статистики кримінальної поліції, розміщені у таблицях 3, 4.

У цих таблицях наведені дані статистики кримінальної поліції міст Дюссельдорф та Кельн. Хоч і не дуже коректно порівнювати дані, бо у одній таблиці наведені дані по насильницьких злочинах (Дюссельдорф), а в іншій дані по всім злочинам у цілому (Кельн), проте одразу впадає в око, що «швейцарська ситуація» набагато миролюбніша за «німецьку».

Організація «Біле коло» допомагає жертвам злочинів. У поліційній статистиці згадуються усі злочини, тобто сюди входять і злочини «злочинці проти злочинців» (як це було у часи внутрішньої боротьби «сигаретної мафії» у Берліні). Статистика «Білого кола» наводить лише дані по злочинам проти безневинних громадян. Оскільки до наведених даних входять тільки задокументовані випадки, реальні цифри можуть бути значно більшими. Уявіть собі, що жертви злочинів мали б можливість чинити опір злочинцям...

Зброя у Швейцарії. Як відомо, Швейцарія має армію міліцейського типу, у котрій кожний військовозобов'язаний чоловік зберігає свою штурмову гвинтівку та боєприпаси вдома. Він з повним правом пишається довірою, яку виявляє держава до своїх громадян і яка так дивує іноземців. Все це є доказом політичної зрілості, а також військової дисципліни, бо ніхто й подумати навіть не може про те, щоб зловживати довіреною йому зброєю.

Це означає, що більш як 600 тис. одиниць автоматичної зброї знаходиться у приватних власників і щорічно 25 тис. нових рекрутів у віці близько 20 років отримують таку гвинтівку.

Оскільки придбання зброї до цього часу – досить нескладна справа, 7 млн. швейцарців володіють загалом близько 5 млн. одиниць вогнепальної зброї.

За такої кількості зброї вбивства та нещасні випадки мали б траплятися щодня, особливо, якщо прийняти до уваги, що у 13 кантонах країни взагалі не потрібен дозвіл на носіння зарядженої зброї, а у двох кантонах, хоч дозвіл і потрібен, проте видають його без перевірки «потреби» навіть у кантонах чи містах, де для отримання дозволу треба доводити «потребу», отримати дозвіл досить легко.

Простіше кажучи, у більшості швейцарських кантонів будь-хто бажаючий, може, йдучи на вечірню прогулянку, прихопити з собою заряджений пістолет. У кантоні Цуг, що приєднався до цих ліберальних правил останнім, з 13 серпня 1996 року можна носити зброю навіть без дозволу поліції.

З вибіркового порівняння статистики різних міст та кантонів (див. графік 1) можна побачити, що лідером у криміналізованості є місто Цюріх (з найбільш жорстким у Швейцарії законодавством про зброю), в той час, як у місті Берн (тут не потрібен поліційний дозвіл на носіння зброї) вулиці, мабуть, набагато безпечніше.

Коли ж вже хтось захоче послатися на специфічну ситуацію великих міст, щоб пояснити різницю між насильницькою криміналізацією Цюріха та Берна, нехай спробує розтлумачити, чому в сільських місцевостях кантону Цюріх, де також діють жорсткі правила стосовно дозволів на вогнепальну зброю, відносна кількість (співвіднесена з кількістю жителів) тяжких злочинів, скоєних з застосуванням вогнепальної зброї перевищує такий самий показник для великого міста Берна? Можливо причина у тому, що злочинець у Берні змушений рахуватися з можливістю збройного опору?

Якщо розглядати Швейцарію в цілому, можна помітити, що одночасно з появою «Югославського указу», завдяки якому, починаючи з 1991 року, придбання зброї у Швейцарії для іноземців (переважно виходців з колишньої Югославії) стало складнішим або й зовсім неможливим, кількість насильницьких злочинів уже у 1992 році зменшилася. Закон про зброю 1969 року (у Швейцарії його називають третім Конкордатом), що досі є незмінним, навряд чи сприяв цим змінам.

З деякого часу під тиском Європейського Союзу у Швецарії працюють над зміною ситуації зі зброєю, таким чином, щоб закон про зброю у Швейцарії був уніфікованим з іншими країнами, при цьому теперішні ліберальні правила не діятимуть.

Графік 1

(1) Для носіння зброї не потрібно мати дозвіл поліції.

(2) Дозвіл на носіння зброї потрібно мати, проте видають його на запит без перевірки потреби.

(3) Дозвіл на носіння зброї видають після перевірки потреби.

(4) Перевірка потреби проводиться дуже ретельно (за швейцарськими мірками). Графіки побудовані за даними статистики кримінальної поліції (РКО ТЕLL 1996).

Можливо, незабаром Швейцарія стане полігоном досліду того, яким чином впливає на розвиток злочинності жорстке законодавство щодо зброї. Ці процесси можна було спостерігати на прикладі США, де вони протікали у зворотньому напрямі.

Графік 2

Незважаючи на легку доступність вогнепальної зброї у Швейцарії, число злочинів, скоєних без застосування вогнепальної зброї, перевищує число злочинів із застосуванням її у 4-5 разів (після «Югославського указу» спостерігається злам кривих на графіках). На жаль, тут наведені лише абсолютні цифри, котрі не дозволяють зробити пряме порівняння, у проміжок часу, до якого належить графік, населення Швейцарії становило близько 6,5 млн. жителів.

Зброя у Австрії. Австрієць, який досяг 18-річного віку може вільно придбати довгоствольну зброю, навіть напівавтоматичну. Для придбання іншої одиниці короткоствольної вогнепальної зброї «надійний» повнолітній австрійський громадянин має подати заяву – без викладу «потреби». На руках у приватних колекціонерів знаходиться навіть автоматична зброя.

На жаль, цифрового матеріалу щодо ситуації в Австрії у нашому розпорядженні немає. Можемо посилатися лише на статтю університетського професора кримінології з інституту кримінального права та кримінології університету у Відні, передруковану у Deutsches Waffen-Journal (4/1995). «У Німеччині кількість пострілів під час скоєння злочинів у наш час приблизно у 2,5 рази більша, ніж у Австрії... Кількість пострілів під час скоєння злочинів, наслідками яких були тілесні ушкодження, у Німеччині в 9 разів, при пограбуваннях – у 3 рази більша, ніж у Австрії». Він називає абсолютні та відносні цифри для «зареєстрованих злочинів з застосуванням вогнепальної зброї» у 1993 році: 510 (= 7 на 100 тис. жителів) – у Австрії, 699 (= 11 на 100 тис. жителів) – у Швейцарії. У Німеччині ця цифра сягає 20 тис. (= 24,7 на 100 тис. жителів). Поліційна кримінальна статистика Австрії для 1990 року дає точну цифру 434 злочинів з застосуванням вогнепальної зброї (= 5,7 на 100 тис. жителів). Відповідні німецькі цифри – 10 774 (= 16,9 на 100 тис. жителів).

«Число злочинів у Австрії, під час скоєння яких стріляли з вогнепальної зброї, постійно знижується. У період 1977-1984 рр. воно становило від 250 до 300 на рік, у період 1985-1993 рр – щорічно від 150 до 200 випадків. У Німеччині кількість злочинів, під час скоєння яких стріляли з вогнепальної зброї, у період 1977-1982 рр. зросла приблизно на 20%, до 1990 року зменшилась приблизно на 50% (до 4200), а до 1992 року, рахуючи злочини по старим федеральним землям та Берліну в цілому – знову зросла у 1992 році приблизно на 25%».

Зброя у США. Багатьом відомо, що не існує єдиної загальноамериканської ситуації щодо зброї. Відомий у Європі журнал «Gewerkschaft der Polizei» зазначає: «Про «американські відносини» взагалі нема сенсу говорити. Як фактичні відносини, так і законодавство у 50 штатах цілком різні... У Нью Йорку, наприклад, де сталася жахлива різня у метро (середина січня 1994 року), вже 20 років діє «Акт Саллівена» – закон, який практично забороняє приватне володіння зброєю».

У США можна знайти весь діапазон законодавчих рішень щодо зброї: у сільських регіонах південних штатів панують переважно ліберальні закони, в той час як у більшості великих міст, навпаки, діють обмежувальні правила аж до абсолютної заборони приватного володіння зброєю, які стосуються, однак, лише легального володіння. Саме зараз американські великі міста мають найвищу ступінь важко-кримінальної навантаженносгі, переконливо спростовуючи вже згадану формулу «Менше зброї у народу – менша злочинність»!

Аргумент, який іноді бездумно приводять, що, мовляв, злочинці Нью-Йорка, наприклад, здобувають собі зброю у ліберальних районах, тому й там треба зробити неможливим доступ до неї, не спрацьовує, бо якби зброя породжувала злочинність, то кількість злочинів у місцях найлегшого доступу мала б бути, щонайменше, на тому самому рівні, що і в традиційних центрах проблеми: соціальної нерівності з одночасним зіткненням різноманітних культур (а також і різних моральних та етичних понять).

Те, що не наявність зброї викликає злочинні дії, можна проілюструвати прикладом Радянського Союзу: у країні з абсолютною забороною володіння короткоствольною вогнепальною зброєю (винятки робилися лише для привілейованих) та відповідного кримінального переслідування порушнь заборони (до 5 років ув'язнення за нелегальне володіння зброєю, 15 років за збройні напади, смертна кара за вбивство міліціонера та інших державних службовців) кількість вбивств (на 100 тис. жителів) зростала.

1950 1960 1970 1980

3,6 6,4 9,2 12,8

Ці дані підтверджуються наведеними Сергієм Биковських, (з посиланням на цифри ЮНЕСКО) «... кількість вбитих у 1985-86 рр. поліцейських у США та Франції у 2,5 рази менше, ніж у Радянському Союзі». Незважаючи на абсолютну заборону володіння зброєю, у 1990 році кількість зброї у приватних руках (нелегально) оцінювалася у 15-17 млн. Злочинець не зупиняється перед законом і завжди має доступ до зброї!

Зброя, що знаходиться на руках у приватних власників легально, може знижувати рівень злочинності, це помічалося і раніше.

Це підтверджується прикладами міст Вашінгтон, столиці США, та Арлінгтон, що знаходиться на протилежному березі ріки Потомак і до якого з Вашінгтона можна дістатися через міст. У Вашінгтоні (з його абсолютною забороною зброї для громадян без політичних зв'язків) кількість вбивств у 10 (!) разів перевищує той самий показник ліберального стосовно зброї Арлінгтона! Легальна доступність зброї у Арлінгтоні не спричинила пророкованого росту злочинності, навпаки, слід констатувати, що, напевне, злочинець, побоюючись ризику тут, вирушає шукати собі жертву серед громадян Вашінгтона.

У Кеннесау (штат Джорджія), передмісті олімпійського міста Атланта, з 1982 року існує закон, який зобов'язує у кожному домогосподарстві мати вогнепальну зброю. Вже у перші сім місяців після вступу закону в силу, кількість крадіжок зі зламом зменшилася на 89%, в той час як у штаті Джорджія в цілому – лише на 10,4%.

Кількість вбивств як до проголошення закону, так і після, кількість вбивств (за винятком злочинців та членів деяких релігійних угрупувань) була близько «нуля», тоді як у Вашінгтоні за роки з 1976 по 1992 вона зросла на 134%. Чи випадково це, якщо взяти до уваги, що закон, який забороняє приватне володіння зброєю, вступив у силу в 1975 році?

26 липня 1996 року у США було опубліковано дослідження, яке мало б змусити замислитись тих, хто у роззброєнні некримінальних громадян вбачає захід в боротьбі із злочинністю. Оскільки дослідження досить цікаве, зупинимося на ньому докладніше.

Джон Р. Лотт Молодший з юридичного та Девід Б. Мастард з економічного факультетів Чікаго (штат Іллінойс), після вивчення документів генеральної прокуратури, державного міністра, державного департаменту поліції, департаменту юстиції, міністерства охорони здоров'я, а також «Юніформ Крайм Ріпортс» за роки з 1977 по 1992, дійшли висновку, що «...дозволене громадянам приховане носіння зброї на злочинця діє відлякуюче і водночас не призводить до зростання кількості нещасних випадків».

Вони повідомляють між іншим, що один з авторів (Кук, 1991), посилаючись на «National Crime Victimization Survey», оцінює кількість випадків застосування вогнепальної зброї для самозахисту при пограбуваннях та інших насильницьких злочинах у США лише від 80-82 тис. на рік. Інші автори, Клек та Гертц, у 1995 році дійшли висновку, що «приватна вогнепальна зброя щороку використовується для самозахисту до 2,5 млн. разів і що 400 тис. з цих самозахисників впевнені у тому, що застосування зброї врятувало їм життя».

З 1 жовтня 1987 року по 30 квітня 1994 року у Флориді було видано 221 443 дозволів на зброю. За цей час було зареєстровано 18 злочинів, скоєних особами, що мали такі дозволи. Чи це не доказ того, що дозвіл на придбання та носіння зброї не робить автоматично громадянина злочинцем?!

«Коли закон, що дозволяє громадянам приховане носіння зброї у окрузі вступає в силу, кількість вбивств зменшується там на 8,5%, зґвалтувань, а також тяжких тілесних ушкоджень – від 5 до 7%...» Якби всі округи (у яких не дозволяється приховане носіння зброї) прийняли відповідні закони, між іншим, у Сполучених Штатах можна було б запобігти 1 570 вбивствам, 4 177 зґвалтуванням, 60 363 важким тілесним ушкодженням та 11 898 розбійним нападам. Вражаючі цифри, а за ними – долі бравих громадян!

Таблиця, опублікована у «Magazine fur die Polizei» (див. табл. 8), підтверджує спостереження Лотта і Мастарда.

Під цифрою «І» подаються дані по штатам, у яких на час дослідження число осіб з дозволами на носіння вогнепальної зброї складало менше ніж 0,1% (разом – 11), під цифрою «II» – дані по штатам, де від 0,1 до 1% населення мають дозволи на носіння зброї (22 штати), під цифрою «III» – дані по 17 штатам, в котрих більш як 1% населення дозволено носіння зброї.

Ще одне цікаве дослідження – у жовтні 1987 року в штаті Флорида було дозволено приховане носіння вогнепальної зброї. Як і слід було чекати, відразу кількість нападів на місцевих жителів зменшилася, тоді як число нападів на туристів зросло у тому самому обсязі. Опитування злочинців засвідчило, що вони, побоюючись конфронтації з імовірно озброєними місцвими жителями, віддали перевагу беззбройним (згідно до правил міжнародних повітряних сполучень) туристам.

Загалом, як встановили Лотт та Мастард, збільшення кількості легальної приватної зброї, змушує злочинців або переселятися в інші регіони, де менше озброєних громадян, або міняти злочинне ремесло, на таке, де можна не боятися зустрічі з громадянами, здатними до самозахисту, наприклад, домашні крадіжки.

Англія та Уельс. Тут після згаданої вже катастрофи у Дубліні, коли місцевий схильний до насильства чоловік (в якого, незважаючи на це, не відібрали дозвіл на володіння зброєю!!!) вбив багатьох школярів та дорослих, вжили заходів щодо зміни закону про зброю таким чином, що заборонили майже всяке легальне володіння зброєю. Якщо взяти до уваги, що від дня злочину до виступу лейбористської партії з проектом закону пройшло якихось два місяці, виникає підозра, що папір давно вже лежав у шухляді стола і чекав на день, коли трапиться щось подібне!

У 1994 році у Англії та Уельсі сталося 4 104 озброєних нападів (тобто 7,92 на 100 тис. жителів), у Швейцарії – 434 (6,31 на 100 тис. жителів). Міністерство внутрішніх справ для цього року називає 190 тис. одиниць легальної короткоствольної зброї у Англії та Уельсі (= 370 на 100 тис. жителів), у Швейцарії – 1 млн. 300 тис. одиниць легальної зброї (= 18 570 на 100 тис. жителів).

Незважаючи на те, що з 1920 року у Англії існує реєстрація одиниць вогнепальної зброї, не помітно ознак пересихання потоку нелегальної зброї. Зате напевне відомо, що кількість збройних пограбувань у Швейцарії набагато менша, ніж у Англії та Уельсі, і що (після введення «Югославського указу») кількість злочинів на посягання життя та здоров'я швейцарців також набагато менша, ніж проти майже неозброєних англійців та валійців.

Монополія держави на насильство. У дискусіях про лібералізацію (або про загострення) закону про зброю поряд з попередженями про можливість «американщини», а також за браком даних, як останній аргумент на користь жорсткого закону, на чашу вагів кидають загрозу для «монополії держави на насильство».

При цьому припускаються (свідомо чи від незнання?) помилки у трактуванні поняття. «Монополія держави на насильство» – це право (а також обов'язок!) на переслідування, покарання, а також запобігання (наскільки це можливо) злочинів, що ним поступилися члени спільноти на користь «держави».

Це ні в якому разі не стосується закріплених конституцією країни прав на необхідну оборону та допомогу, які можуть бути поставлені під сумнів у момент найвищої загрози для життя та особистої власності. Тобто тоді, коли чекати допомоги ііззовні даремно.

Якщо обов'язок держави, з одного боку, захищати своїх громадян, попереджати замахи на їх недоторканність, власність, умови життя, то, з іншого боку, громадянин має право у момент найвищої небезпеки взяти захист у власні руки.

Вважати це право на необхідну оборону загрозою для «монополії держави на насильство» – означає виявляти повне нерозуміння державно-правових відносин. Оскільки запобігання злочинам за допомогою поліції можливе лише у виняткових випадках, громадяни постають перед кримінальним насильством цілком беззахисними.

Закон про зброю за своїм призначенням взагалі не торкається «монополії держави». Лише зловживання зброєю (наприклад, перевищення необхідної оборони), або злочинне її застосування (це суттєво!) вступає у конфлікт з «монополією держави на насильство».

Під час опитування у кінці 80-х рр. у Сполучених Штатах начальників поліції та шерифів 91,2% на питання: «Чи вірите ви, що заборона вогнепальної зброї зменшить можливості злочинців придбати таку зброю?» – відповіли: «Ні!», а 88,2% заперечили, що «заборона приватного володіння зброєю буде мати наслідком зменшення злочинності».

Висновки з цього: чинний у Німеччині закон про зброю створив ситуацію, за якої «законослухняний громадянин», щоб скористатися своїм конституційним правом на необхідну оборону та необхідну допомогу, змушений або йти на порушення закону, бо держава відмовляє йому у легальному придбанні засобів для забезпечення згаданого права, або змушений вступати у якісь спілки чи об'єднання (спортивні, мисливські).

Закон про зброю має бути звернений до членів суспільства, які підкоряються правилам цієї спільноти. Він не повинен застосовуватися для захисту «монополії держави на насильство».

Для захисту ж цієї монополії у громадян, носіїв держави, під приводом запобігання злочинності, віднімають конститупійио гарантовані права. У цьому зв'язку цікавим є той факт, що досі жодному з терористів, яким Німеччина завдячує чинним нині законом про зброю, не винесено вирок за порушення цього закону.

За допомогою закону про зброю можна утруднити або зробити неможливими – мисливцеві – полювання, стрільцеві-спортсмену – тренування, колекціонеру – займатися історико-культурною діяльністю! Можна зробити неможливим легальне придбання зброї для самозахисту. Проте, не можна стати на заваді тому, щоб злочинець придбав зброю (нелегальну) і був готовий її застосувати!

Хто ж привілейований? «Найбільший ворог права – привілей» або «Привілеї усіх видів – могила свободи та справедливост» – констатували відомі мислителі минулого.

Привілейованим, по суті, є кожен, хто у певній ситуації, за рівних вихідних умов отримує якусь перевагу перед іншими і зовсім незацікавлений змінити ситуацію, що склалася.

Згідно до розпорядження міністра внутрішніх справ кожному поліцейському службовцю в будь-який час, навіть позаслужбовий, дозволено носити службову зброю. Те, що всякий поліцейський службовець на службі знаходиться під більшою загрозою, аніж звичайний громадянин, не доведено, проте не будемо піддавати це сумніву. Нехай службовці поліції (ясна річ, за винятком команд особливого призначення) пригадають, чи часто вони на службі змушені були при справжній потребі витягати пістолет?

А про те, поліцейському поза службою загрожує більша небезпека, ніж його сусідові по вулиці, навряд чи варто говорити. Тож чому він має перевагу (привілей) перед «нормальним» громадянином? Противники ліберального закону стверджують, що вогнепальна зброя непридатна для відвернення гострої небезпеки, а для правопорядку шкідлива. Це не стосується, однак, поліцейських – згідно циркуляру кримінальної поліції землі Північний Рейн-Вестфалія: «Вимога протистояти кримінальній небезпеці беззбройними, зрозуміло, не поширюється на поліцейських, навчених обходитися із зброєю».

Не будемо тут дискутувати про рівень підготовки поліції. Проте, невже середній спортсмен-стрілець з його кількома тренуваннями на тиждень вміє обходитися зі зброєю гірше за середнього поліцейського?

Загалом, кожний зацікавлений у зміцненні правопорядку може лише привітати те, що поліцейські будуть носити службову зброю і поза службою, проте, чому саме їм мають виявляти більшу довіру, аніж звичайним громадянам?

У зв'язку з законом про зброю застосовують поняття «потреба». Для отримання законного дозволу на придбання зброї, крім доказів благонадійності та вміння обходитися зі зброєю, потрібно привести докази «потреби». Подавач позову має довести, що він потребує права на володіння зброєю більше, ніж інші громадяни – чи то для полювання, спорту, чи колекціонування. Потреба самозахисту, зазвичай, не визнається. Довести цю потребу набагато складніше, аніж представити мішені, документи про підготованість у обходженні зі зброєю, довести свою благонадійність, хоч це і є критерії, які виключають можливість зловживання або необережного поводження з зброєю. До того ж «потреба самозахисту» має дуже широкий діапазон інтерпретації. При наявності доброї волі чиновника її можна визнати, нема доброї волі – у заявника – жодних шансів! Можна пофантазувати: якщо хтось з політиків, адміністрації, просто грошовитих людей має необхідні зв'язки для «доброї волі» ... У широкому розумінні закону про зброю привілейованими є також службовці адміністративних структур, котрим довірено впровадження закону в життя.

То кому ж вигідний обмежувальний закон про зброю? Досі жоден, навіть найжорсткіший закон про зброю не зміг досягти більшого, аніж зменшення кількості легальної, неістотної для злочинності зброї. А після знайомства з дослідженнями Лотта та Мастарда доводиться визнати, що обмежувальні закони про зброю тільки збільшують злочинність.

З усього вищенаведеного можна зробити висновок, що обмежувальний закон вигідний:

1. Злочинцеві, який може бути впевненим, що більшість його потенційних жертв завдяки «сприянню» держави та її інституцій є беззахисними.

2. Привілейованому, як одному з небагатьох спроможних до самозахисту, який серед багатьох беззахисних являє собою підвищену небезпеку для злочинця, і якому є заміна з великої кількості беззбройних громадян.

3. Тим, хто зацікавлений у тому, щоб громадянам не довіряти взагалі, оскільки, на їх думку, вони по суті своїй агресивні та недисципліновані не мають почуття відповідальності, а тому їм не можна довірити зброю.

4. Угрупуванням, які у зростанні злочинності знаходять аргументи для персонально-політичних акцій.

5. Службовцям роздутих адміністративних структур, необхідних для впровадження закону в життя, які займають безпечні місця, бо мають справу із законослухняними громадянами, а не злочинцями, і які стануть непотрібними у разі лібералізіції закону.

6. Політикам, що проводять таку діяльність, для успіху якої вигідно визнавати своїх громадян як загрозу для внутрішньої безпеки.

Німецький депутат від «зелених» Ютта Дітфурт якось висловилася: «Ця держава (тобто Німеччина) потребує деякої кількості тероризму, щоб виправдати свої заходи, спрямовані проти власних громадян». Якщо замінити слово «тероризм» на «злочинність», то така теза також може бути прийнятною.

Ця стаття має спонукати до роздумів, може стати приводом до дискусії. У ній наведено досить багато доказів того, що за допомогою закону про зброю можна зменшити злочинність. Нехай тепер ті, хто вбачає благо у обмежувальному законі про зброю, спробують спростувати наведені докази