З настанням тепла, в очікуванні наступного мисливського сезону, все частіше в думках спливають спогади про недавнє зимове полювання. Дозвольте вам його переповісти. Отож...
Прийшла зима. Випав перший густий сніг - чудова погода для полювання на зайця.
Раннім морозним ранком виходжу з дому і рушаю туди, де вірогідніше за все можна знайти заячий слід: на околиці озимих полів, колишні городи, посадки фруктових дерев. Цього разу опиняюся на полі. Майже одразу натрапляю на заячий слід, перевіряю його на "свіжість", і рухаюся за ним вже обережніше, крадькома. Але ж кожному мисливцю відомо, що заєць постійно вдається до різноманітних хитрощів - аби лиш заплутати слід. То, дійшовши до певного місця, він повертає й своїм же ходом біжить назад, щоб потім величезним стрибком відскочити в бік, та ще й так, щоб цим стрибком опинитися десь в кущах, густих чагарниках, словом там, де місце "приземлення" буде приховане. То він не раз виходить на проїзжу дорогу, йде по ній і потім скидається, ховає сліди там, де дорога вкрита сніговою корою. Розібратися в усіх цих хитрощах не так вже й просто, особливо, якщо, переслідуючи тваринку, ненароком затоптуєш її сліди. Тому далі йду трохи поодаль від слідів і при цьому пильно дивлюся навкруги: адже той, хто не відводить погляду від відбитків заячих лап, майже завжди проґавить самого зайця. Останній же дуже часто, зробивши петлю, повертається туди, де він проходив раніше, і залягає поблизу від свого сліду. Часто мисливець бачить лінію сліду, що тягнеться далеко вперед і впевнений, що до зайця ще далеко, а той вже близько, спостерігає за своїм переслідувачем і, пропустивши його, тікає непоміченим. Тож будь-яке місце побіля малика, що може стати зручним для схованки зайця, стає об'єктом моєї невсипущої уваги.
Доходжу до місця заячої їдальні, де сліди перетинаються найдивнішим способом, і розумію, що краще просто обійти її по колу, знайти вихідний слід і вже по ньому продовжувати переслідування - це може значно зменшити час пошуку. Та ось заяча плутанина позаду. Малик пішов більш-менш прямолінійно і ось, нарешті, на ньому видно першу спробу тваринки заплутати слід: "двійка", "трійка" або просто скидка в бік від початкової лінії ходу. Іноді після першого ж такого "маневру" заєць тут же й лягає, але частіше він повторює свої каверзи декілька разів. Тому я зупиняюсь і дивлюся куди веде слід, чи нема поблизу чогось такого, що могло б привернути косого, який розшукує собі схованку. Лише потім продовжую переслідування. Заєць може піднятися в будь-який момент і навіть не там, куди, здавалося б, ведуть його сліди і... невже? ...точно - вухатий бешкетник! Уважно прислухаючись, стоїть спиною до мене в 50-ти метрах і чогось, здається, напружено чекає. Хто-хто, а я вже напевне дочекався: тихо, без різких рухів піднімаю рушницю й пильно прицілююся (в цей час миттю промайнуло в голові: "тільки б не почув, тільки б не помітив!"). Лунає постріл. Заєць вмить відскочує вбік і починає шалено тікати. Я стріляю вдруге, втретє...але з жалем розумію, що втратив свою пухнасту ціль - он вже заячі п'яти зникли поміж рідких засніжених дерев. Недовго поблукавши місцевістю, вирішую випробувати долю ще раз - вийти на полювання наступного дня: адже той, хто шукає, завжди знаходить.
Як-то кажуть, сказано - зроблено: прийдешнього ранку вирушаю на чергові "полювальні" пригоди. Мені знову пощастило з погодними умовами - навкруги лежав пишний чистісінький сніг. Йду лісом, пильно придивляючись до навколишньої місцевості. Роздивитися звірка, особливо десь поміж кущів, важко. Підійти й перевірити небезпечно: тваринка може миттєво шмигнути в хащі - тільки й згадуй.
Тож заєць чи не заєць? Стріляти чи не стріляти?
Яке ж розчарування може чекати на мисливця, коли вітер виявить і потягне вздовж галявини шмат зім'ятої газети, у яку він вже був готовий вліпити заряд!
А яка ж радість побачити, як над таємничою білуватою плямою раптом піднімуться й знову опустяться вуха, і всі сумніви будуть розвіяні!
Отже, з надією в думці, крокую далі. І здається не марно - он-де, в далечині, заворушилася купка снігу: "ну точно вухатий!" - подумалось мені. На радощах пориваюся швидше підійти до мішені, але різко зупиняюся, бо розумію, що мої нестримані рухи можуть налякати косого - і не бачити мені здобичі, як своїх мисливських вух. Чудово розумію, що на такій відстані є "чудова" нагода промазати, але вирішую ризикнути. Обережно піднімаю рушницю, прицілююсь, необачно роблю крок уперед і ... о ні! Під ногою щось хруснуло (блискавкою промайнуло в голові: "ну невже знову не пощастить?!") - джерелом цього злополучного звуку виявилася невелика суха гілка. Відкриваючи буквально стиснуті очі, я аж ніяк не очікував побачити свого пухнастого партнера на звичному місці - але о, диво! Він лише змінив свій сидячий спокійний стан на стояче напружене положення, але залишився на звичній території. Це була просто доля - згаяти такий шанс я просто не мав права. І хоч відсоток успішності мого влучного пострілу здавався доволі низьким, я сміливо спрямував в потрібному напрямку рушницю і, не вагаючись, випалив. Для впевненості, одразу ж за першим пострілом, пустив другий, і просто не повірив своїм очам: "скошений" моєю рушницею заєць вже лежав і чекав на свого завойовника - тобто на мене! Шалено радіючи своєму успіхові, швидко підбіг до своєї здобичі і подумки подякував панні Фортуні - адже на полюванні вона займає чи не найважливіше місце.
Ось він - красивий, пухнастий, і доволі великий, лежав посеред білої галявини; взяв косого до рук, роздивився поранене місце - влучив у спину, і здається доволі охайно - оце так шкурка вийде!
Ну що ж, моя справа зроблена. Задоволений полюванням, з дичиною в руках, радісно закрокував додому, і похмурий ліс вже не здавався мені таким холодним та похмурим, навіть дерева неначе "повеселішали". А в голові весь час циркулювала думка - от пощастило!