е був дужий звір у розквіті сил. Приземкувате клиноподібне тіло його вкривала щетина, помітно довша на хребті. Нижня щелепа була озброєна довгими, грізними іклами. Торкаючись верхніх, зігнутих майже у кільця, вони загострювалися при постійному терті одне об одне. І якби опинилася між ними будь-яка річ, вона б розпалася навпіл, неначе перерубана шаблею. Таких кабанів у нас в Україні називають сікачами.
Як і всі дикі кабани Сікач улітку жив самотньо, не терплячи подібних до себе. Його дратували пустотливі поросята, їхня метушня й галаслива грайливість. Більше до вподоби йому була тиха самотність. Наївшись, він довго розкошував у болотяній купелі, потім з насолодою чухався об стовбури ялин і сосен, бруднячи боки смолою.
Сікач дуже полюбляв дощових черв'яків і соковите коріння іван-чаю, та головною його поживою були жолуді й усілякого ґатунку горіхи. Уподобавши глухий тінистий струмок, Сікач не полишав його місяцями. Тут його ніхто не турбував, їжі було доволі. Восени ж, у час жирування, його завжди навертало на подорожі, бо цієї пори у кабанів розпочинається шлюбне життя. Іноді табун кабанів проходив прямо через володіння Сікача, немов зазіхаючи на його спокій бурлаки. Так сталося й цього разу.
Приєднався він до табуна непомітно. Стара свиня-ватаг відчула його гострий запах, проте не звернула на нього жодної уваги. Тож зайнявши звичне для себе місце, Сікач поплентався собі слідом, і тільки коли родина зупинялася на годівлю, він з'являвся серед підсвинків, вирізняючись поміж них своєю міцною статурою.
Кабани рухалися переважно вночі, з настанням світанку вони починали влаштовувати собі гайна – земляні гнізда. Знайшовши сухе місце, стара свиня розрівнювала його, перериваючи рилом, а потім разом із поросятами наносила дрібного гілля та сухих стеблин трави й устеляла ними землю. На цю теплу постіль лягав разом із матір'ю увесь виводок. Лише Сікач почувався самотнім, і гайно його було схоже на коротку борозну, дно якої він ледь укривав гіллям. Зігрівшись й відпочивши, кабани на заході сонця вставали й рушали на пошуки їжі. Вони полюбляли змішані смереково-дубові ліси, де, риючись в опалому листі, шукали жолуді.
Сікач ішов останнім. Іноді він зупинявся, дослухаючись, чи не підкрадається, бува, ззаду який-небудь ворог.
От і цього разу родина саме годувалася, коли Сікач почув підозрілий шурхіт. Він пішов назустріч незрозумілому звуку, весь час дослухаючись і принюхуючись, аж ось угледів між деревами рябого пса. Сікач голосно рохнув аби попередити табун про небезпеку, і кинувся відганяти собаку. Та вибігши на галявину, він зненацька опинився в оточенні вже шістьох псів. З гавкотом і вищанням накинулися вони на Сікача. Одна з лайок боляче вкусила його за задню ногу. Різко обернувшись, Сікач, наче таран, помчав на кривдника. Біг він швидше за супротивника, але той несподівано спритно відскочив убік. Сікач же, клацнувши іклами, проскочив повз собаку, і цієї миті інша лайка встигла куснути його за бік. Отож, блискавичні, але прямолінійні кидки Сікача мети не досягали, і він, аби позбутися ворогів, рвонув у густі кущі, розсуваючи зарості своїм клиноподібним тілом. На якийсь час йому вдалося відірватися від переслідувачів, та тільки-но він вибіг на чисте місце, лайки знов оточили його з усіх боків, боляче кусаючи й хапаючи зубами за щетину. Довелося перейти до оборони.
На щастя Сікача, мисливці надто далеко відпустили собак і за шумом лісу не чули їхнього гавкання, а тому й не поспішали до місця сутички. Сікач намагався якнайшвидше дістатися густих заростей, собаки переслідували його: супротивник, що тікав, лише збуджував їхню лють, і їхні укуси дошкуляли кабанові щоразу більше. Залізши в непролазні хащі, Сікач притиснувся до величезної колоди, захищаючи себе від атаки з тилу. Перепочивши й зібравшись по силі, він кинувся на лайку, яка необережно наблизилася. Та миттю відскочила убік, проте пружне плетиво гілок кинуло її назустріч кабанові. Блискавичний удар ікол – і лайка, спливаючи кров'ю, тицьнулася у сніг. Собаки розгубилися, й Сікач миттю зник у заростях. Решту дня він провів у пошуках свого табуна. Лише пізно вночі він знайшов гайна, де сторожко спали його родичі.
Але й наступний день не приніс йому спокою: у табуні з'явився незнайомий кабан. Із цим Сікач змиритися аж ніяк не збирався. І, коли табун зупинився на ранкову годівлю, він вирішив якнайдалі спровадити непроханого гостя. Проте й зайді набридло бурлакувати. Почалася жорстока бійка. Кожен із сікачів намагався вразити супротивника іклами під лопатку – туди, де серце. Та природа наділила кабанів своєрідною бронею – хрящоподібними підшкірними щитками, що прикривають лопатки. З пронизливим вереском кабани розбігалися й знов зіштовхувалися, намагаючись перекинути одне одного на спину. Врешті вагова перевага Сікача далася взнаки, й довелося заброді рятуватися ганебною втечею.
А табун спокійнісінько пасся собі поруч. Стара свиня, яка байдуже споглядала на бійку, підійшла до переможця, привітала його неголосно й потерлася рилом об його плече.
Родина підвелася пізно. Поволі повела свиня свій виводок до заростей хвоща. Уже вкотре взимку ця вічнозелена рослина рятувала кабанів від голоду й загибелі. Для коротконогих тварин не так морози страшні, як глибокий сніг. А цієї зими він був метровий. Важко було влаштувати в ньому тепле гайно. І як не старалася стара свиня, та не могла зігріти мокрих поросят, і на ранок двоє з них, що лежали з краю, замерзли...
Настала весна, й кабани подалися у яри. Там, на відкритих сонцю схилах, вони й лягали грітися. Яри вибирали поближче до кукурудзяних, картопляних чи бурякових полів.
Сікач за табуном не пішов, лишився на старому місці – біля глухого, тінистого струмка. Якось, уже в кінці весни, зустрів він знайому свиню. Біля неї сновигали моторні, смугасті, наче бурундучки, поросята. Уздрівши безтурботного батька своїх малят, недовірлива матуся наїжилася і з грізним вищанням кинулася на нього. Довелося татусеві забиратися геть. Він повернувся до свого струмка й лишився там на все літо.
А восени прийшли мисливці. Та всі їхні спроби взяти обережного й хитрого кабана були марні. Врешті мисливці звикли до думки, що старий Сікач невловимий, їх навіть тішило, що десь тут, поруч, ходить собі такий солідний звір. Потайки ж кожен із них не втрачав надії...