Поїхав я оце якось на дозвіллі за місто, отуди за Бровари, а потім звернув трохи вбік за Полтаву, взяв ліворуч поза Харковом, звідтам на південь – на Донбас, з Донбасу – на Дніпропетровщино-Херсонщину та й зупинився на Правобережжі, біля Кам'янця-Подільського.
Сиджу собі, відпочиваю...
Аж раптом повз мене заєць тільки – шурх!
Я на нього:
– Тю!
А він мені:
– Не тюкай, – каже, – я не тільки твого "тю" не боюсь, я на всі сирени і на всі фари з усіх автомашин, усіх, які є на світі, марок, на всіх на них поклав я всі чотири лапки!
– Дивись, – кажу, – який хоробрий! Ану, – кажу, – підходь! Такого ще не бачив!
– І підійду, – каже заєць.
І підійшов.
– Так чого ти, – питаю, – такий хоробрий?
– А того, – каже, – що я рекордсмен.
– Рекордсмен?
– Так! Рекордсмен! Я за своє коротке життя вивів із ладу вже двадцять автомашин.
– Ото скільки автомашин ти понівечив! Як?! Яким способом?!
– Я їм іще не те покажу. Вони думають, що я тепер отой зайчик, про якого співають:
– Зайчику, зайчику, Де ти бував?
– У млині, у млині!
– Що ти видав?
Не "у млині, у млині" я побував, а я доти й дзоти бачив! І танки бачив! А вони мене хотять фарами налякати! Не на того нарвались!
– Та що таке? Нічого не розумію!
– Ти знаєш, – каже заєць, – який тепер народ пішов?! Чорті й що за народ!! Полює нас, чесних зайчиків, в незаконний час, з-під автомобільних фар!! Ми собі чесно вночі пасемось, знаємо, що полювати нас ще не дозволено, – раптом якась лиха личина, здебільшого під градусом, летить по стерні, лякає нас, бере в фари, ми мчимось, як осатанілі, під фарами, а він гатить у нас з рушниці... І багато нашого брата гине від такого не чуваного в культурній країні хуліганства. Ти ж сам подумай: ми ще молоді, хутро в нас ріденьке, тільце худеньке, а він, сатана, лупить?! Ну, кому воно, ну, навіщо воно? Сором за цих людей!
Я сумно покивав головою.
– Таки справді сором! – кажу.
– Так ми тепер, – каже заєць, – мудрішими поробились. Тепер на кожній такій ділянці біля шляху ми поставили старих досвідчених зайців, які знають, що їм робити. Як тільки появляється машина, такий зайчик зразу сам ускакує в фари, а потім вивертами та зиґзаґами веде ту машину до ярка або до протитанкового рову... І там "форд" чи "адмірал" тільки трах! бах! трісь! – і бувай здоров! Потім уже ведуть його додому на буксирі, складають акта, витрачають народні гроші на ремонт, обдурюють державу, порушують закон і т. д. і т. ін.
– Ну, ну! – тільки й зміг я сказати.
– А ми, – каже далі заєць, – між собою змагаємось – Хто скільки машин із ладу виведе... Так я найбільше їх винищив! Я – рекордсмен!
Соромно, соромно мені зробилося. Я мовчав, а заєць пік мене словом, допікав:
– А ти, – каже, – думаєш, що мені не шкода тих машин, що через мене аварії зазнають?! Хіба не шкода добра народного?! Але що я маю робити?! Мушу ж я боронитися! Ах, якби я міг тим людям хоч трошки вставити свого заячого мозку! І тим, хто робить, і тим, хто за цим повинен стежити...
Як же я червонів од тих справедливих заячих слів!
За людей червонів!